Читати книгу - "Вокс"

— Чо… чорний вихор? — занепокоєно озвався Фенбрус Лодд зі свого аналою і заблукав очима по залі. — А ви нічого не наплутали?

Кулькап енергійно кивнув головою.

— Я бачив розрахунки Вокса Верлікса, найвидатнішого хмарогляда всіх часів. І тут уже жодних сумнівів: буря вдарить за дві доби.

— Вокс Верлікс! — почувся розлючений голос. — А чому нам вірити всьому, що він скаже?

Кулькап підніс руку.

— Бо ми йому потрібні. Він нас попереджує про небезпеку, а ми беремо його з собою. Він розробив план, як нам покинути риштаки і перенести Велику бібліотеку на Вільні галявини!

Тремтячими пальцями Алквікс Венвакс начепив на носа окуляри в металевій оправі. Тремтіла і його спідня губа.

— Але ж мій дім тут, — тихо заперечив він деренчливим голосом. — І я не хочу тікати з нього.

Переповненою залою, мов брижі на воді, прокотився схвальний гул. Фенбрус Лодд, замахнувшись молотком, блукав по залі похмурими очима і вже намірився був торохнути ним по бюрку, коли це вперед виступила Варіс.

— Вільні галявини — найпрекрасніше місце у всьому Світокраї! — вигукнула вона. — Я це знаю, — додала дівчина, — бо сама там була. Вони — коштовний самоцвіт в оправі Темнолісу, спалах світла і сподівань для вчених усього Світокраю.

Бібліотекарі уважно слухали дівчину. Варіс славилася своєю академічною докладністю, самовідданістю та відвагою. І якщо вже вона схвалює перенесення на Вільні галявини…

— Самі подумайте, — вела далі дівчина. — Почати все заново там, де знання справді цінуються, а вчені користуються шаною! — Вона повернулася до Алквікса. — Ви кажете, тут ваша домівка. Але погляньте на цю домівку. Чому ви маєте залишатися тут, під землею, у цих риштаках? У водозбігах, на Бога! Ховатись тут і тремтіти, боючись показати своє обличчя на земній поверхні. — Її голос злагіднів. — Коли ви востаннє підставляли свої плечі під тепле сонце, Алквіксе Венваксе? — запитала вона. — Коли востаннє дощ пестив ваше обличчя, а вітер бавився бородою? А коли востаннє ви бачили зірки?

Алквікс слухав її мов зачарований.

— Твоя правда, — пробуркотів старий учений. — Мені їх так бракує!

— Ми — вчені. — Варіс уже зверталася до всієї зали, що жадібно ловила кожне її слово. — Ми присвятили своє життя гонитві за знаннями — знаннями про Світокрай. І зараз криємось, мов кроти, під землею, у цій похмурій, сирій норі, відрізані від світу, яким, за нашими таки визнаннями, так дорожимо. Бібліотекарі, слухайте мене всі: я пристаю на пропозицію Найвищого Академіка. В ім’я майбутнього краще покинути риштаки і спорудити нову бібліотеку на Вільних галявинах!

Залою прокотився схвальний гул. Цього разу Фенбрус Лодд уже не поривався вгамовувати бібліотекарів — ані погрозами, ані молотком. Палка промова його дочки не тільки переконала бібліотекарів, а й відкрила їм очі на мудрість Кулькапової пропозиції.

Фенбрус повернувся до Кулькапа.

— Якщо ви гадаєте, ніби можна довіряти узурпаторові Воксу Верліксові, тоді, пане Найвищий Академіку, такий план мені підходить і… — Голос його затремтів із надміру почуттів. Він повернувся до членів ради, своїх колег, і закінчив: — Нам усім!

Торох! Торох! Торох!

Фенбрус Лодд знову вдався до молотка, аби закликати гамірну авдиторію не зчиняти бучі.

— Роботи в нас — хоч відбавляй, а часу — тільки два дні, — оголосив він. — Треба ладувати ящики. Наповнювати кошики та скрині. І те все доведеться ретельно спакувати у водонепроникну просмолену чаймовину та повантажити на плоти і баржі…

Кулькап вдячно поглянув на Великого Бібліотекаря та на його дочку Варіс Лодд: яка вона молодчина, що схилила бібліотекарів пристати на його пропозицію! Тепер залишалося тільки сподіватися на краще і благати Землю та Небо, аби все скінчилося щасливо.

— Заледве два дні часу… до одинадцятої години, — буркнув він собі під ніс. Який жах!

Окрім застав, кокардних будок та пазуристих шлагбаумів, знаних усім і кожному на східному кінці Великої дороги Багнищем, там видніла також нова споруда. Гігантську сосну з родини залізнодеревних, високу та струнку, викорчували з корінням із родючих ґрунтів далекого Темнолісу і перевезли сюди. Це дерево з обкорованим і відшліфованим гіллям, підтримуване безліччю линв та підпірок, поставили на новому місці й обчіпляли оздобними сідалами, які так полюбляли Сестриці-сорокухи.

Ось і тепер у гіллі Сорокушачого дерева, що бовваніло над Великою дорогою Багнищем, зібралися Шляхетні сестри, і звідти було чути їхні дедалі гостріші дебати, їхні верескучі голоси. Матір Шматуй-пазур, сидячи в усьому своєму блискові на підвісному золоченому троні, уважно слухала своїх розмовниць, машинально намотуючи собі на кігті та знов розмотуючи плетену поворозку.

— Триклята гоблінівська покидь аж кишить у своїх Мурашиних хатках, наче ошаліла мурашня в лісі! — просторікувала одна з сестриць-сорокух, висока птахотвар з яскравим оперенням, виряджена у ще яскравіше вбрання.

— Сестриці, щось тут не те! Ходять чутки, ніби золотоголова сторожа збирається біля Великого Східного входу до риштаків, — додала друга сестриця-сорокуха, і її високий фіялковий гребінь несамовито затрясся.

— А й справді, — підхопила третя. — Не інакше, як Титуґґ щось затіває. Хвостом чую!

— От я й кажу, сестри: треба негайно вдарити на гоблінів і окропити пазурі їхньою кровицею! — рішуче промовила посідачка фіялкового гребеня. Говорила вона голосно, намагаючись перекричати лемент решти сорокух та бойові вигуки сорокушачих легіонів, що саме вправлялися у суходільному маневруванні. — Заатакувати, чули? Ударити на них!

— А я ще раз повторюю, Сестрице Шкрябокіготь: треба зачекати, — перебила її сухоребра сорокуха, що сиділа навпроти. І похитала своєю довгастою зозулястою головою. — Титуґґ має не дурну губу. Сестриці, спершу годилося б заслати до нього своїх вивідачів і запастися терпцем, аж поки знатимемо запевне, що у нього на умі.

— Кохана, завбачлива моя Сестрице Криводзьоб, — тихим медоточивим голосом озвалася Сестриця Шкрябокіготь, — ми знаємо, що ти радше підбереш зерно з землі, аніж пнутимешся по плід на