Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Інтар розреготався, і Наймор разом із ним.

— Це розписку зжерли! — радісно вигукнув хлопчик.

— Атож! Бачив би ти, які в стражників очі були. А на бабині крики інші мешканці збіглися. Ну, поки один стражник бабу заспокоював, інші до людей звернулися, запитувати почали, мовляв, чи платив я їй… А вони й пригадали: «Так, мовляв, нещодавно приходив, борги платити, пані Ісвиру сама казала…»

— Ох ти ж! А баба?

— А вона зовсім розкричалась. І все повторювала: «Зжерли, зжерли…» У неї все обличчя посиніло, — доволі винувато додав хлопець. — Стражники нічого більше домогтися від неї не змогли, й служниця повела її в кімнату. А стражники до мене з розпитуваннями приступилися. І розписку показати просять. Я їм і відповів, що розписку знищив, мовляв, неприємно мені про цей борг згадувати. А вони, якщо бажають, можуть бабину скриньку подивитися, щоб переконатись, що там моєї розписки нема й бути не може. «Я її, — кажу, — один раз давав. А мені її повернули. І всі борги я сплатив сповна». Вони тоді й справді скриньку в служниці зажадали. Папери всі переворушили, моєї розписки не знайшли. Ну, й відпустили мене з миром по речі. Я їх забрав. А в кімнаті залишив сто двадцять золотих. Я не хочу бути в боргу ні в кого. Навіть у неї.

Інтар подумав. Покрутив головою.

— Я б такій і мідяка не дав. Але гроші твої, тобі видніше. А зараз ти де зупинився?

— Поки що в приятеля. А днів за два підшукаю собі іншу кімнату — і вже цього разу буду уважніше читати угоди.

— Теж правильно, — схвалив хлопчисько. — Нехай тобі пощастить!

Наймор кивнув:

— Інтаре… А тобі я чим віддячити можу? Ти мене так виручив!

Хлопчик скорчив пичку.

— Ну-у… Ти міг би закупити для мене сушеної ромашки. Пучків зо два, зо три…

— Ромашки? — здивувався студент. — Ти про квітку?

— Про квітку, про стеблинку, про листочки…

— Але навіщо тобі це?

— А на те, — трохи почервонів хлопчисько, — що мамка на мене вже всю нашу ромашку перевела. Знаєш, як мені сьогодні зле було після твоєї розписки? Я півдня в нужнику просидів, а ромашка проти такої напасті — найкращі ліки! Тож вона ой як придасться; зроби добру справу, купи, га?

Розпачливий вереск розірвав блаженний передвечірній спокій. Інтар, який щойно присів після прибирання в залі, підхопився із лави й вибіг надвір.

Там біля паркану металося невеличке чорне собача. Орам держаком мітли молотив його по спині та морді, намагаючись поцілити в очі й ніс, а пес верещав і намагався втекти, наосліп кидаючись уперед, проте трактирник щоразу відкидав його ногою назад.

— Агов! Агов, навіщо! Шановний, ну навіщо?! — закричав Інтар. Орам озирнувся, відволікся на хлопчиська, й нещасна тварина щодуху кинулася рятуватись. Трактирник ще встиг раз уперіщити її мітлою по спині, але вже десь ближче до хвоста.

— А ну стій, тварюко! — закричав він, але пес, зрозуміло, й не подумав слухатися. — Ти, гадюченя! — Орам розвернувся до Інтара та вліпив тому ляпаса. — Чого лізеш, куди не кликали?!

— Ай… — хлопчак приклав долоню до щоки, на очах виступили сльози. — За що? Я тільки подивитися вийшов…

— Надивився? — важко дихаючи, поцікавився Орам. — Це та сама тварюка, що у нас м'ясо тягала!

— Як — із кухні? — отетерів Інтар.

— А отак… Я цю паскуду ледь за шкірку не спіймав, — повідомив трактирник.

Інтар тільки закліпав. Було чому дивуватися…

Дивні пропажі в них у трактирі почалися з місяць тому. Івина мала звичку м’ясо, принесене з холоду на кухню, залишати, щоб відмерзало, на столі біля вікна, куди викладалося все, що мало бути приготоване. Часом м'ясо залежувалося там на чверть доби — прино сили його вранці, готували вдень, або ж воно залишалося з вечора, щоб бути звареним або засмаженим зранку.

Отож, на початку осені м’ясо почало зникати невідомо куди. Причому найчастіше це траплялося ввечері, поки Орам стирчав за стійкою, а Івина бігала з тацею по залі. Тоді на кухні з'являлася тільки вона, та й то лише аби їжу в тарілку покласти, а на малий столик біля дальнього вікна й не дивилася. Пропажу помічала добре якщо того ж вечора, а бувало, й до ранку не звертала уваги. Інтар допомагав матері нагодувати й напоїти всіх відвідувачів, теж на той стіл не озирався.

Коли вперше виявили зникнення шматка яловичини, Івина погрішила на власну пам'ять: а чи приносила? Дістала новий, Ораму навіть нічого й казати не стала.

Коли за два дні зник курячий тулубець, жінка причіпливо допитала сина. Але Інтар нічого не міг їй розповісти, бо гадки не мав, куди поділася птиця.

Після наступного зникнення — цього разу качки — Івина не на жарт запідозрила Інтара. На нього подумав і Орам. Він замкнув хлопчиська в його прикомірку та заявив, що не випустить, поки той не зізнається. І їсти не дасть. Інтар просидів там півтори доби, наплакався й наголодувався, але, як і раніше, ні в чому не зізнавався — оскільки й не було на ньому ніякої провини.

Трактирник випустив Інтара не тому, що Івина зі слізьми просила за сина. Ні, Орам вирішив усе перевірити сам і раннього вечора залишив у кухні шматок телячої грудинки. Він навмисно не залишився стерегти, щоб з’ясувати, чи винен хлопчисько, а чи тягає хтось чужий.

Коли двері трактиру зачинилися за останнім відвідувачем, Орам