Читати книгу - "Ярославна"

Рік той, рік її плачу у Путивлі-граді – 1185-й.

Рік, коли на Русі, невідь-звідки вигулькнувши, з’явиться Желя, а за нею сестра її Карна – богині суму і жалю в давніх слов’ян, вісниці мертвих.

Желя була вродлива незвичайною вродою, але навіть це її не радувало й не веселило, як то рятує врода простих жінок. Желя була завжди сумною – бліде її лице відтінювало чорне волосся, вже самою своєю з’явою приносила вона русичам сум і журу, печаль і сльози.

Разом із своєю сестрою Карною літала вона над полем битви (а битви тоді майже не затихали, тож було в неї роботи та було) і вказувала, кому з воїнів треба зараз головою накласти, кому пізніше… Вирок її оскарженню не підлягав – вибраний нею мав загибати.

Як відклекоче битва, стихне все, навіть стогони поранених, Желя сяде, схилить голову, обхопить коліна руками й оплакує мертвих. За існуючим тоді звичаєм загиблих воїнів спалювали.

Вогонь очищав грішних покійників, і вони відкривали царство світла і вічного спокою… Вогонь і переносив померлих у рай, а, очистившись у вогні, покійник ставав невразливим для злих сил.

Желя, набравши попелу до рогу, розносила його по широкому полю…

І вже надходив 1185-й рік і та битва, після якої, як писатиме «Слово», «хоробрий полк Ігоря вже не воскресити», бо вже «Карна закричала»…

І першою у Путивлі на валу заплаче вона, Єфросинія Галицька, княгиня, яка звідтоді і назавжди стане просто Ярославною…

І першою у Путивлі на валу заплаче княгиня Єфросинія Галицька…

Це – зарахується.

Як наче б подвиг який – плач-тужіння на валу в Путивлі. Хоча що тут такого – жіноча туга і сльози, плач по тих, хто не повернувся з походу. Не вона перша серед руських – та й не тільки серед руських жінок, а бач…

Плач – доля вікова жінок, у всі віки вони плакали і плачуть. І скільки б не запевняли на кшталт того, що сльозами горю не поможеш – жінки як плакали, так і плакатимуть. Така їх, повторюємо, доля-доленька. Проводжати, чекати, загиблих оплакувати… Але тільки Ярославну плач прославить на віки. І це теж, мабуть, доля її, Ярославни. Стати символом тих, хто чекає, побивається, оплакує, вірить і сподівається…

Загляньмо до словників рідної мови.

Плакати – лити сльози (з горя, від болю, зворушення і т.ін.).

Побиватися, тужити за ким, чим-небудь – проливати сльози. Та й прикладів у житті для плачу – більше ніж досить.

Чи може плач полегшити страждання? Запитання, як і сам плач – здається, вічне. І в той же час ніби вже й вирішене. Нині спеціалісти переконані: горе можна вилити в сльозах. Як кажуть, поплакав і – легше стало на серці, на душі. З цим – що сльози допомагають переносити горе, – здається, й Дарвін згоден. При сильних фізичних стражданнях різко допомагає, наприклад, скрегіт зубів, сильні крики, плачі-голосіння-тужіння, вигибання всього тіла… Це пояснюється відволіканням уваги в сторону і розрядами нервової енергії.

Але є різновид плачу, коли він виступає одним з давніх літературних жанрів, що характеризується лірико-драматичною імпровізацією на теми нещастя, смерті тощо. Такий плач може бути як у прозі, так і у віршах – старовинні жалібні обрядові пісні на похоронах, поминках, обрядах або й весіллі. Зрештою, такий плач (як жанр) це – між іншим, високопоетична, за своїми літературними достоїнствами, – жалібна пісня, що виражає скорботу, сум, тугу за померлим чи загиблим. За тими, хто не повернувся з війни. Стилістика такого плачу використана і в деяких текстах Біблії – одна з книг Ветхого Заповіту є зразком такого жанру. Так званий «Плач Єремії». Чи подібні плачі в гомерівських поемах. Свого часу плач широко поширився в руській обрядовій і побутовій народній поезії. Крім плачу Ярославни із «Слова», наводяться й інші приклади. Хоча б плач московської княгині Євдокії над тілом Дмитра Донського,[21] «Плач пермських людей» та ін. Відомі плачі, написані руськими авторами XVII ст., зокрема анонімний «Плач о пленении и конечном разорении Московского государства» (1612). Плач (як жанр народної творчості) поряд з духовними віршами слугував порятунком для душі людини. Найвідоміший серед таких плачів – це плач про Іосифа Прекрасного із Ветхого Заповіту, що був у всі часи улюбленим персонажем на Русі.

В Україні – це голосіння, тужіння. Теж жанр усної народної поетичної творчості, пов’язаний з похоронами та деякими іншими обрядами. Різновиди голосіння відомі в багатьох народів світу (люди є люди, до якої б національності вони не належали). Як і думи, українські голосіння виконуються речитативом, але з більшою експресивністю та імпровізаційністю. Вони близькі до руських плачів і причитань. Але, як писатиметься, за радянського часу голосіння майже зникли з побуту. Мовляв, за радянських часів життя стало чи не розпрекрасним. Не будемо дискутувати, яким воно стало за радянських часів насправді, але й за них люди помирали, а кладовища стрімко розросталися. Тож плакали-тужили і побивалися на похоронах і в Країні Рад.

Але з усіх давньоруських плачів, українських, пізніше російських, найзнаменитішим став, звичайно ж, – плач Ярославни на валах у Путивлі. Про нього й піде мова в наступній частині нашої розповіді. Це про ті часи, коли жінки воїнів, які не повернулися з Половеччини, «заридали», вимовляючи словами:

…Дев’яти літ від роду отрокові, що став великий князем московським, – випаде тридцятилітнє правління (і ще стільки ж самого життя), що виявиться надзвичайно бурхливим: одна війна змінюватиме іншу, тож він раз по раз мав поспішати з полками то на північ, то на захід, то на південь своїх володінь. Він також першим з руських князів очолив збройну боротьбу проти монголо-татарського іга і буде зарахований до лику святих.

До цього він, себто Дмитрій Іванович (Донським він стане пізніше), великий князь володимирський і московський (з 1359 року), онук Івана Калити, подолав своїх суперників – правдами і неправдами – у запеклій боротьбі за