Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

Вона підійшла, поцілувала пучки своїх пальців і приклала їх мені до вуст.

— Я вас більш не дражнитиму. Надто сердито ви огризаєтесь, як на квашу. Ну, а що тепер? Хочете ще келих вина? Чи подивитися фільми? Поплавати потемки в басейні? Віддатися жалісливим любовним утіхам зі своєю кіноматір'ю? Нічого з вищезгаданого?

Я похилив голову, щоб уникнути її глузливого й палючого погляду.

— Фільми. Я хотів би побачити Констанс Реттіген у «Прозорих завісах». Востаннє я дивився цю картину в п'ять років.

— Ви таки мастак підносити дух старих людей. «Прозорі завіси»… Заждіть, поки я заправлю проектор. Коли я була малим дівчам, мій тато працював в одному кінотеатрі у Канзас-Сіті, ото він і навчив мене всієї цієї механіки. Й досі не забула. Тож ніхто мені тут не потрібен.

— Ні, потрібен. Я. Дивитися фільм.

— Ет чорт… — Вона перескочила через подушки й заходилася коло проектора в кутку кімнати. Схопила з ближчої полиці коробку з фільмом і почала спритно заправляти плівку в апарат. — Ваша правда. А я дивитимусь, як ви дивитесь на мене.

Поки вона, щось мугикаючи, налаштовувала апарат, я відвернувся і вийшов на низьку терасу над пляжем. Очі мої помандрували з півдня на північ, ковзнули вздовж берега, краєм володінь Констанс Реттіген, а потім…

Унизу, біля самої води, я щось побачив.

Там нерухомо стояв чоловік або щось схоже на чоловіка. Чи довго він уже там стояв, чи тільки-но вийшов з моря, я не міг сказати. Мені не видно було, мокрий він чи ні. Але на вигляд начебто голий.

Я звів дух і швидко поглянув у вітальню. Констанс Реттіген, насвистуючи крізь зуби, ще поралася коло проектора.

Гарматним пострілом ударила хвиля. Я знов метнув погляд на берег. Той чоловік усе ще був там, стояв майже визивно: уперши руки в боки, задерши голову, широко розставивши ноги.

«Забирайся геть! — хотілось гукнути мені. — Чого тобі тут треба? Ми нічого не зробили».

«А ти певен цього?» — була моя наступна думка.

Ніхто не заслуговує на те, щоб його вбили.

Ніхто?

І ось за тією постаттю на березі накотила остання, найвища хвиля. Вона розбилася на снопи дзеркальних скалок, що враз накрили невідомого. І ніби змили його. Коли хвиля відлинула назад, він зник — певне, гайнув по піску на північ.

Назад, повз лев'ячу клітку в каналі, повз вікна спорожнілого будинку жінки з канарками, повз моє помешкання із саваном на канапі.

— Готові? — гукнула з вітальні Констанс Реттіген.

«Як по правді, то ні», — подумав я.

Коли я повернувся, Констанс сказала:

— Ну, дивіться, як старенька стане молодою.

— Ви не старенька, — заперечив я.

— А таки ні, побий мене бог. — Вона бігала по кімнаті, вимикаючи світло й збиваючи подушки на підлозі. — Ця затята поборниця здоров'я пише книжку, що має вийти наступного року. Підводна гімнастика. Секс у години відпливу. Які вживати бікарбонати, прийнявши всередину місцевого футбольного тренера. Як… О боже, ви знов почервоніли! Що ви знаєте про жінок?

— Не багато.

— Скільки ви їх мали?

— Не багато.

— Одну, — вгадала вона й задоволено гмукнула, коли я кивнув головою. — Де вона тепер?

— У Мехіко.

— Коли повертається?

— Через десять днів.

— Скучили? Любите її?

— Так.

— Хотіли б подзвонити їй і висіти на телефоні цілу ніч, аби її голос боронив вас від цієї страшної фурії?

— Я вас не боюся.

— Чорта з два не боїтеся. Ви вірите в тепло тіла?

— Тіла?

— Тепло! Секс без сексу. Невинні обійми. Ви можете вділити цій старій відьмі трохи консервованого тепла, не втрачаючи своєї цноти. Просто обняти й тримати, як ложку в руці. А тепер зверніть очі на стелю. Дія відбуватиметься там. Кіно цілу ніч, аж поки встане сонце, як ото в чоловіка… Ой, пробачте. Хай йому чорт. Ну, гайда, синку. Падаймо!

Вона опустилася на подушки й потягла мене за собою, водночас натискаючи якісь кнопки на щитку, втопленому в підлогу. Згасли останні лампочки. Задзижчав шістнадцятиміліметровий проектор. На стелі замигтіло світло й тіні.

— Дивіться. Як вам це?

Вона сіпнула своїм гарним носиком угору.

На стелі помолоділа на двадцять вісім років Констанс Реттіген запалювала сигарету.

А внизу поруч мене жива Констанс пахкала димом.

— Гарна була сучка, правда ж? — мовила вона.

Прокинувся я на світанку і в першу мить не міг збагнути, де я. Тільки почував себе неймовірно щасливим, так наче вночі зі мною сталося щось прекрасне. Нічого такого, звісно, не сталося — просто я перебув ніч серед безлічі розкішних подушок поруч із жінкою, від якої пахло прянощами та щойно настеленим паркетом. Коли я дивився на неї, пригадувались чудові різьблені шахи, виставлені у вітрині в дні дитинства. Або новісінька гімнастична зала для дівчат, хіба що з ледь чутним духом пороху з тенісного корту, який налип на бронзові дівочі стегна.

Я озирнувся у світанковому присмерку.

Та її не було.

На берег із шумом накотилася хвиля. У відчинені скляні двері війнуло холодним вітерцем. Я сів на подушках. Ген над тьмяною водою зметнулась і впала рука, потім знов і знов. Голос Констанс гукав мене.

Я вибіг на берег, кинувсь у воду й поплив, та вже на півдорозі вибився із сили. Ні, я не атлет. Отож повернувся назад і сів на піску чекати Констанс. Нарешті вона вийшла на берег і стала наді мною, цього разу геть