Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

я покарала стару Левін, пішовши з її дому. Я залишила її наодинці з її грішми, оборудками й натовпом родичів, котрі чекали спадщини. Ми були єдиними, хто не чекав її смерті, нам із тіткою Розою таке й на думку не спадало. Тому саме ми отримали все, до останнього цента. То була така її помста мені — аби мене гризла совість. Та стара не знала мене. Я не була перед нею винною, тож і совість мене зовсім не гризла. Нам довелося повернутися в цей будинок — через рік, коли вона померла. Того самого вечора на цьому ліжку я кохалася з Гарольдом — уперше.

Відтоді я люблю цю кімнату, і це ліжко теж люблю. Я розділила своє життя на дві частини — з Гарольдом і без нього. Обидві були однаково непоганими, і лише посередині було оте — «За два тижні в мене весілля», але той епізод я вирізала й викинула. То був непотріб, просто жорстокий урок, без якого я б чудово обійшлася. Кен уже нічого не додав до нього, навіть на це він був не здатен. Тому про Кена я забула одразу по тому, як вийшла із зали суду, а от Гарольд… Чорт забирай, усе минулося.

— Це якесь збочення, знаєш?

Вона сидить на краєчку мого ліжка, підібгавши ноги. Отак, у моїй сорочці, незачесана й напівсонна, вона видається беззахисною та неприкаяною. Та я знаю, що це не так. Учора ми одна одну мало не вбили. І якби не тітка Роза, я б уже загребла її труп десь далеко й глибоко.

— Ти мене розбудила.

—І не тільки тебе.

— А, он що тебе гризе! Тебе завидки їдять, Бартон? Не переживай, чоловіків і на твій вік стане.

— Дурепа чортова!

— Від такої чую. Чого ти вчепилася в мене, як чорт у стару грушу? Що, вже всіх злочинців переловила? Ти нічого мені не пришиєш, тому забирайся геть з мого дому.

— Я хотіла з тобою поговорити.

— То говори й вимітайся. Набридла ти мені, Бартон, дивитись на тебе не можу.

— Ти бачитимеш мене щоразу, як зазирнеш у дзеркало.

— А, он ти про що! Навіть якби це якимось чином виявилося правдою, невже ти гадаєш, що я заридаю з розчулення, впавши тобі на груди? Та мені начхати й на тебе, й на свою матусю — я навіть обличчя її не пам'ятаю, знаєш? Що ти хочеш від мене почути?

— Але вчора…

— То було вчора. Я лікар, і моїм обов'язком було допомогти тобі, бо ти потребувала допомоги, хоч я сама тебе поранила. Та сьогодні ти вже нівроку, то що ще? Я хірург, а не психоаналітик. Я знаю, чого ти хочеш, Бартон.

—І чого ж?

— Старий ідіот Брекстон та істеричка Гікслі наплели тобі сім мішків гречаної вовни про наші татуювання та начебто нелюдські прояви. І тобі хочеться, прив'язавши мене до столу в якійсь із ваших лабораторій, гарненько поколупатися в моїх мізках. Оскільки ж законним шляхом ти цього зробити не можеш, то вирішила зайти з іншого боку, аби я погодилась на все добровільно. І як тільки я це зроблю…

Вона дивиться на мене з холодною люттю. Ну, красуне, спробуй мене вдарити — і твоя кров хлюпне фонтаном, артерія завжди так… Але ні, ти для цього надто обережна, надто професійна. Тебе надто довго вчили бути поза совістю та людськими законами, а може, ти такою народилася. Ти добре знаєш усі закони цих кам'яних джунглів. Перемагає сильніший. І ти вже знаєш, що не переможеш мене — принаймні в чесній бійці. Моя перевага в тому, що я все знаю про таких, як ти. Саме такі діячі роблять найжахливіші речі, прикриваючись тезою про державний інтерес.

— Ти просто маленька цинічна сучка, Величко.

— Ти недооцінюєш мене, Бартон.

Уявляю, який це має вигляд збоку. Дві розпатлані, невмиті жіночки в шовкових сорочках люто дивляться одна на одну, сидячи на неприбраному ліжку. Треба хоч зуби почистити, вже, либонь, обід скоро.

— Я можу інкримінувати тобі купу речей, і ти це знаєш. Наприклад, увезення в країну контрабанди — оті камінці у твоєму наплічнику коштують кільканадцять мільйонів, а люстерко, браслет і ніж навіть більше. Я відкривала скриньку, її вміст так само вражає.

Скриньку? Яку ще скриньку, чорт забирай? Немає в мене ніякої скриньки… Чи таки є? Здається, щось таке лежало в сейфі покійного Педро, але я не знайшла ключа, а просто забрала її, вирішивши, що там може бути щось блискуче й красиве.

— Ти порпалась у моєму наплічнику? Це огидно, Бартон.

— Атож. Та май на увазі, що…

— Начхати. Ніколи ти не доведеш, що все те не залишила мені у спадок покійна бабуся. Може, то родинні реліквії. Бартон, вкуси себе за вухо. Де мої хлопчики?

— Готують тобі сніданок. Чи обід.

— Он як? Дуже мило з їхнього боку. Бо після нічних вправ я завжди голодна.

— Ти брешеш. Між вами нічого немає.

— Он як? Ти нам свічку тримала?

— Я маю очі, Величко.

— Хай вони тобі повилазять.

— Навзаєм.

— Злізь із мого ліжка.

— А інакше що?

— А інакше розіб'ю тобі пику й лікувати не буду.

— Спробуй!

— Що, вчорашнього було мало?

Її рука така повільна, а мені хочеться випустити пару, тому її пальці зминаються з хрускотом, ось зараз я…

— Ні, Торі, ні!

Я відпускаю її. Вона бліда й чомусь страшенно налякана. Гарольд. Це він зупинив мене. Навіщо? І чому вона так злякалась? Це ж було не всерйоз! Я майже не збиралася її вбивати.

— Її очі… Ви бачили її очі?!

— Так. Торі!

Що вони верзуть? Що з моїми очима? Музика джунглів видзвонює мені у вухах, поклик, пісня біля багаття — такого далекого, але все одно; холодні очі монстра, що розсівся на кам'яному п'єдесталі, кров, що стікає, паруючи, на білу мармурову підлогу, — і рука в масивному браслеті, рука, що вирвала монстрові очі, — то не рука, а лапа ягуара. Я зводжу погляд і зазираю в дзеркало — обличчя моє і не моє. Я дивлюся на себе очима Сонячного Кота. Цікавий ефект. Пісня стихає, полиск багаття від мене все далі. Я повертаю до них голову — вони заклякли нажахано. Усе вже скінчилось, це знову я. Не дратуйте мене, любі, то й не матимете проблем.

— Що це таке, Торі? Це… правда?

Гарольде, а ти мені не повірив? Он воно що… Вони з Розою, мабуть, вирішили, що я після всіх пригод таки збожеволіла.

— Гарольде, ми знайомі багато років. Ти хоч раз