Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Амалія не могла знайти собі місця, весь час шарпала маму.

— Треба йти додому, — скрушно зітхнула Ліне, беручи малу на руки.

Вістінґ провів їх за двері.

— Скільки коштує сигналізація від злодіїв? — запитала Ліне, садовлячи Амалію на дитяче велосипедне кріселко.

— Ще не прислали рахунку, — відповів Вістінґ.

— Мені потрібна сигналізація… Будинок старий, легко залізти через вікно.

— Зателефоную Ульве, глянемо на його пропозиції, — сказав Вістінґ.

— Справді? — зраділа Ліне.

Вістінґ кивнув. Стояв і дивився їй услід, як вона веде велосипед до свого будинку нижче вулицею.

46

Повітря в будинку було душне й сперте. Ліне замкнула за собою двері на ключ, але відчинила навстіж двері з вітальні на веранду й вікно в кімнаті Амалії. Потім подалася на кухню, щоб намазати пару канапок для доньки.

— Мамо?

Ліне озирнулася. Амалія приволокла з саду чорного кота. Несла його перед собою на витягнутих ручках, а той навіть не протестував.

— Обережно! — застерегла Ліне, боячись, що через незграбне поводження кіт може дряпнути або й вкусити дитину.

Дівчинка притулилася щокою до сколошканого хутра. Кіт якийсь час поводився спокійно, а потім почав борсатися, вивернувся з тісних обіймів Амалії, гупнув на підлогу всіма чотирма лапами й чкурнув надвір.

Амалія розплакалася, щоправда, більше зі здивування, ніж від страху. На тильній стороні долоньки залишилися дві подряпини від пазурів. Ліне дала їй смочок, у ванній промила ранку й заліпила пластиром.

Попоївши, Амалія готова була трішки поспати. Вона й досі спала годину вдень. Пірнула у подушку, щойно дотулилася до неї головою. Ліне опустила жалюзі, щоб приглушити світло в кімнаті.

— Киця, — сонно промовила Амалія з ліжечка.

Ліне схилилася над нею, погладила по голівці.

Амалія показала ручкою на стіну.

— Киця, — повторила вона, не випускаючи з рота смочка.

Ліне зрозуміла, що вона мала на увазі. Малюнок, який вони намалювали вдвох кілька днів тому, зник. У стіні виднілася лише крихітна дірочка від цвяшка.

— Ой, а де ж киця? — запитала Ліне, зазираючи за ліжко, — чи не впав малюнок між ліжком та стіною.

За ліжком малюнка не було. Амалія не могла нічого пояснити й втратила інтерес. Вона повернула голову набік і притулила м’який краєчок ковдри до щоки.

Ліне забрала брудний одяг, щоб кинути в пральну машинку. В одній з кишень знайшла червоний фломастер, який Амалія, певно, взяла в ігровому куточку кав’ярні, де вони зустрічалися з Генрієтте.

Ліне зітхнула, запхала одяг у машинку й увімкнула її. Потім зійшла в підвал, у свій кабінет. Перш ніж сісти до столу, глянула на облицьовану корковими панелями стіну, розділену на два поля. Ліворуч — фото й вирізки з газет про «справу Єршьо», праворуч — усе, що стосувалося Леннарта Клаусена та його оточення. Поки що вона не зуміла однозначно пов’язати обидва поля.

Ліне ще не спілкувалася з Ритою Салвесен, яка мала дитину від Леннарта, не знала, як знайти до неї підхід. Рита жила в Іспанії, довелось би розмовляти по телефону. Якось незручно було їй телефонувати лише задля розмови про Симона Мейєра. Та все ж у голові сам по собі уклався план, як зав’язати невимушену бесіду. Довго ніхто не брав слухавку. Нарешті дзвінкий, бадьорий голос відрекомендувався Ритою Салвесен.

Ліне назвалася.

— Я журналістка, але телефоную не з приводу інтерв’ю чи чогось такого, — пояснила вона. — Просто хотіла запитати, чи знаєте ви про смерть Бернгарда Клаусена?

Якусь мить на іншому кінці тривала тиша.

— Так, бачила в новинах. Але особисто ніхто мене не повідомляв, — нарешті озвалася Рита Салвесен.

— Ви єдина спадкоємиця, — вела далі Ліне. — Тобто ваша донька…

Рита знову замовкла на мить.

— Нащо ви дзвоните, власне кажучи?

— Я працювала над статтею про Бернгарда Клаусена. Про його життя. Так вийшла на вас і Леннарта. Кажуть, ніби він усе майно відписав Робітничій партії, спадкоємців не мав, а ви самі від усього відмовилися.

Ліне знала, що заповіту Клаусен не залишив. То була «біла» брехня заради продовження розмови. До того ж, навіть якщо хтось із батьків відмовляється від спадку, право на успадкування отримує внук або внучка.

— Це не так, — заперечила Рита Салвесен, у голосі вчувалося обурення. — Я просто не бачила підстав зустрічатися з ним після загибелі Леннарта. Вони з батьком майже не спілкувалися.

— Так я і думала, — сказала Ліне. — Тому й телефоную. Хотіла пересвідчитися, чи дотримано справедливості.

— Що мені тепер робити?

— Вам допоможуть у суді за колишнім місцем його проживання. Однак найпростіше, на мою думку, звернутися до адвоката.

— Можете мені когось порадити?

Ліне якось писала статтю про проблеми успадкування і дала Риті контакти адвоката, який тоді її консультував.

— Чому Леннарт не спілкувався з батьком?

— Батько був надзвичайно егоїстичною людиною, його цікавила лише політика, — відповіла Рита. — Він завжди більше прагнув допомагати чужим, аніж своїй родині.

Жінка, здавалося, повторювала сказані Леннартом слова.

— У чому це проявлялося?

— Та хоч би у випадку з матір’ю Леннарта. Вона захворіла на рак і померла. Батько відмовився від ліків, які могли б їй допомогти, мотивуючи свою відмову тим, що це було б несолідарно.

— Несолідарно?

— Та думав більше про себе… Як подивляться на те, що міністр охорони здоров’я змінив кілька правил задля того, щоб його дружина пожила довше.

— Ви ніколи з ним не розмовляли?

— За життя Леннарта — ніколи. Ми не так вже й довго прожили вдвох… Але його батько приходив до нас, коли Лені виповнився рочок.

Рита начебто хотіла сказати щось іще.

— Чому він приходив? — запитала Ліне більше задля підтримання розмови.

— Мене теж здивував його візит, — відповіла Рита. — Він дав візитівку з прямим номером телефону й сказав, що за найменшої потреби мені достатньо просто зателефонувати. Я телефонувала йому кілька років тому, коли ми зібралися переїжджати до Іспанії, попросила позичити гроші. А він відповів, що зовсім не це мав на увазі.

— Що ж тоді?

— Якби якась серйозна хвороба… Так наче він лікар!

— Ви щось успадкували після Леннарта? — Ліне підходила ближче до того, що її цікавило.

— Ні, він же загинув до народження Лени.

— А Леннарт мав гроші?

Рита Салвесен засміялася.

— Та він навіть постійної роботи не мав! Хоча від батька, мабуть, отримував якісь дрібняки.

— Як же тоді зумів купити мотоцикл?

— Думаю, у кредит.

— Тобто у вас не склалося враження, ніби він має купу грошей?

— Ні…

Ліне змінила тему, доки Рита Салвесен не почала дивуватися її розпитуванням.

— Тепер про інше, — сказала вона. — Ви ж з Колботна, правда?

— Правда.

— Я писатиму про давню справу про зникнення, — пояснила Ліне. — Симон Мейєр… Пам’ятаєте такого?

— Той, що потонув?

— Він пропав