Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Бунгало, Сара Джіо 📚 - Українською

Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

2 047
0
23.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бунгало" автора Сара Джіо. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 61
Перейти на сторінку:
відімкнув двері латунним ключем і притримав їх.

— Можете дивитися, скільки завгодно. Я буду в коридорі.

—Дякую, — щиро сказала я. — Величезна вам подяка.

Я увійшла в залу, і двері тихенько клацнули позаду. Приміщення було менше, ніж попереднє, але стіни рясніли картинами. Спершу я розгубилася: звідки починати? Справа — пейзажі, зліва — портрети. А відтак я помітила полотно на протилежній стіні. Чомусь воно видалося знайомим. Навряд чи художник, який колись жив у бунгало, малював той шматок пляжу кілька разів, але коли я підійшла ближче, ця думка перестала здаватися неймовірною.

На полотні був зображений кущ жовтого гібіскусу й хатина з очеретяним дахом. Наше бунгало. На березі моря виднівся силует острів’янки. Ця картина — наче сестра нашої знахідки. Вони ніби два послідовні кадри, схоплені фотографом.

Я озирнулася, шукаючи табличку з інформацією про рік, місце створення, автора, але нічого не знайшла.

Тож я відчинила двері й визирнула в коридор, сподіваючись перехопити погляд охоронця.

— Перепрошую, сер, — шепнула я.

—Так? — він підійшов ближче.

— Вибачте, що потривожила. Ви говорили, що залу зачинено через технічні роботи. Мабуть, через це зняли таблички біля картин. Та є одне полотно, про яке я хочу дізнатися більше.

Чоловік усміхнувся.

— Я спробую допомогти.

Ми увійшли в залу, і я показала на картину.

—Ось вона.

—Я знаю це полотно. Воно особливе.

—А хто автор?

—Той самий Поль Ґоґен, — засміявся він. — Це легко визначити із зображення острів’янки на тлі й підпису.

—Підпису? — не вірячи своїм вухам перепитала я.

—Ось тут, — показав охоронець у нижній лівий кут. Підпис, залишений жовтою фарбою, зливався з гібіскусом.

Так, це Ґоґен. Якби тут був Вестрі.

—Ось іще одна його картина. — Охоронець показав на більше полотно. На ньому була гологруда жінка з квіткою плюмерії у волоссі. Я аж затерпла, коли зрозуміла, на кого вона схожа. Атея. Як дві краплі води.

Але я повернулася до пейзажу.

—Ви часом не знаєте, де він написав цю картину?

—Мабуть, перебуваючи на Таїті на початку 1890-х.

—Таїті?

—Або десь неподалік. Кажуть, що він відвідував сусідні острови. Іноді моряки знаходять його роботи, коли обмінюються товарами з місцевими жителями. Уявіть собі, виміняти безцінне полотно за пачку цигарок.

Охоронець захоплено похитав головою, а на мене накотилася паніка. Та сама паніка, що охопила мене тоді, коли я покидала острів, усвідомлюючи: я можу більше ніколи не побачити картину.

—А що ще ви знаєте про його життя на островах?

— Він був відлюдьком, — відповів охоронець. — Жив у маленьких хатинах, спокушав дівчат, удвічі молодших за себе й постійно втрапляв у халепи. Хворів на сифіліс і помер на самоті від серцевого нападу. Важко це назвати щасливим життям.

Я кивнула. Усе сходиться. Бунгало. Картина. Застереження Тіти. Прокляття.

І по-новому подивилася на охоронця:

—Звідки ви так багато знаєте про Ґоґена?

—У цих стінах небагато мисливців на шедеври, — підморгнув він. — Тому в мене багато часу. До того ж Ґоген — мій улюблений художник. Він не заслуговує припадати пилом у цій залі. Його слід виставляти на рівні з Моне та Ван Гогом.

Я цілком погоджувалась. От би перелетіти назад на острів і забрати полотно, яке ми з Вестрі там залишили. Я віддала б картину до музею, зажадала б, щоб вона висіла у всіх на очах тут, поряд із тією, яку я щойно побачила. Разом вони розкажуть історію до кінця.

* * *

—Люба, пробач, що проспала, — озвалася з канапи мати, коли я повернулася до квартири. Вона прикладала до голови пакет з льодом. — У мене страшенно болить голова.

Мені закортіло сказати: «Та ти цілу ніч пиячила з якимось містером Шварцом». Проте я стрималась і всміхнулася:

— Нічого, мамо, я знайшла собі заняття.

— Чудово. Я почуваюся геть погано та, на жаль, не зможу поїхати з тобою в порт. Але за пів години приїде таксі. Ти будеш там вчасно.

— Мамо, — я витримала паузу, обережно добираючи слова. — Ми так і не поговорили з тобою про те, що сталося. Про тата й Максін. — Вона опустила погляд, щоб не дивитися мені в очі. — Мамо, як ти взагалі? — спитала я. — Напевно, тобі було дуже боляче.

Мати спробувала приховати смуток, простягнувши мені булочку, спечену Мінні. Проте я відчувала, як їй тяжко.

— Мамо?

Вона зітхнула.

—Усе буде добре. Потрібен час. Я намагаюся максимально заповнювати свої дні. Тепер від чоловіків нема відгону. — Незручний момент, тож я відвела погляд. — Шлюб — це найбільший крах у моєму житті.

— Ох, мамо...

— Ні, послухай мене, — перебила вона. Я сумнівалася, що хочу слухати, але покірно кивнула головою. — Я завжди кохала твого батька. Та вже давно зрозуміла, що він не кохає мене. І ніколи не кохав. Не відчував того, що мусить відчувати чоловік до дружини. — Мати зітхнула, роздивляючись свої долоні. І зненацька перейшла із сумного тону на діловитий: — Нехай це буде уроком для тебе, люба. Коли виходитимеш заміж, — вона пильно подивилася мені в очі, — переконайся, що він кохає тебе. Кохає по-справжньому.

— Гаразд.

Мати відкинулася на подушку.

—Ти так і не пояснила, чому їдеш до Франції, люба.

Я глянула на матір, розуміючи її, як ніколи.

—Ти щойно говорила про кохання, мамо. Тому я і їду до Франції. Щоб переконатися.

Розділ 15

Мері мала рацію, дорожній код дипломатичної служби спрацював. У порту я вся тремтіла, доки молодий солдат підозріло вивчав мене. Утім, коли прозвучало ім’я Едварда Натона, він одразу простяг мені папірець із номером каюти й побажав щасливої дороги.

Наприкінці виснажливої мандрівки, вся зелена від морської хвороби, я замислилася, чи не марна уся ця затія. Навіть якщо мені вдасться побачити Вестрі, чи захоче він зустрічі? Минуло більше року, відколи ми попрощалися на Бора-Бора. Він не писав і не телефонував. Звісно, це непросто, якщо брати до уваги запеклі бойові дії в Європі, але він міг бодай спробувати. Але не спробував.

—Причалюємо! — вигукнув стюард у коридорі. — Шановні пасажири, не забувайте свої особисті речі.

Я виглянула з крихітного ілюмінатора. Крізь мряку виднівся тихий порт Гавр. Звідси до Парижа коротка мандрівка залізницею. У серце закралися сумніви. Чому я тут? Минув цілий рік. Дуже тривалий рік. Можливо, я женуся за мрією, яка давним-давно померла? Та я відмахнулася від цієї

1 ... 47 48 49 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бунгало, Сара Джіо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бунгало, Сара Джіо"