Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 164
Перейти на сторінку:
мене?

— Так, звісно. Але треба дочекатися ранку. Є наказ про заборону нічних переміщень, бо у тилу можуть бути невеликі загони німців.

— Штабс-капітане, візьміть мені револьвер, і їдьмо. Маєток далеко?

— Верст сім.

— Ну от коли доїдемо, якраз почне світати.

— Добре, Іване Карповичу, зараз сходжу по зброю.

Невдовзі ми вже їхали порожньою нічною дорогою, яка була майже в ідеальному стані.

— Дивіться, які у німців дороги! — зауважив я.

— Так, дороги чудові, вони значно полегшили наш наступ. Коли ми рухалися до кордону, то наша швидкість була досить невисокою і ми втратили третину возів обозу, які застряли у багнюці. А тут просто як у столиці, — погодився Зінов’єв. — Думаю, згодом, коли цю частину Східної Пруссії остаточно приєднають до Росії, тут буде багатий край. Хоча так і не скажеш, ліси та болота. Я сам зі Смоленської губернії, в нас приблизно те саме, але ніякого багатства немає. Села бідні, землі неродючі, часто буває голод. Не розумію, з чого вони тут живуть.

— Ну, головне ж не яка земля, а хто при землі. Працьовиті руки та голова на плечах, тоді будь-яка земля заквітне. Я служив у Туркестані. І там степи не такі, як у нас, а майже пустелі. Місцеві худобу випасають, і здається, що нічого більше там не виросте. А потім оселяються там колоністи, розорюють землю, забезпечують полив, садять сади, і вже за кілька років справжні острівці зелені! І все росте, і все родить. Про голод і гадки немає, врожаї щедрі, і це ледь не в пустелі!

Штабс-капітан кивнув.

— Солдатів трохи вражає, коли вони бачать, як жили німці. От звичайний хутір серед боліт, а там не тільки хата з каменю, але й сарай! У домі парове опалення і навіть теплий туалет! Щоправда, останнє у солдатів викликає відразу.

— Чого ж, зручна річ, особливо коли морози, — не зрозумів я.

— Ну, солдати кажуть, що не можна оправлятися там, де живеш.

— Аякже, вони ж звикли у двір на гноївку бігати, — кивнув я. А сам подумав, що німці хоч де живуть зразково. Бував я в їхніх селах у Тавриді, бував і на Волзі, і в Туркестані, і скрізь заможно живуть, мають не тільки городи, але й квітники та садочки. І корови завжди вгодовані, і свині чисті. Якось уміють люди.

Ми з’їхали з шосе на невеличку дорогу серед лісів. Ця дорога була теж у хорошому стані. Проїхали кілька мостів через невеличкі протоки. Потім нам трапився покинутий хутір.

— А де місцеві?

— Усі відступили разом із німецькими військами.

— Чому ж барон залишився?

— Не знаю. Можливо, не схотів залишати родовий маєток. Скоро буде і він.

Ми їхали далі. Навколо були то болота, то ліси, тільки подекуди траплялися сіножаті й зовсім мало було полів. Побачили складену з каменю арку з якимось написом німецькою.

— Це межа маєтку фон Плотко, — пояснив штабс-капітан.

Ми поїхали алеєю з високих дубів, яким було ніяк не менше сотні років. Потім в’їхали в парк. Уже ледь почало світати, я побачив попереду велику тінь, мабуть, будинок барона.

— Світло! — здивовано скрикнув я, бо побачив вогник у вікні, але лише на мить, і він зник.

— Вам здалося, Іване Карповичу. Будинок порожній, — запевнив Зінов’єв.

— Але ж це можуть бути німці!

— Німців цікавлять дороги, штаби, а що їм робити тут, серед боліт? — здивувався штабс-капітан.

— Ваша правда, — кивнув я.

Ми вже під’їздили до будинку. Бруківка підходила аж до великого ґанку. Наш водій спрямував авто до нього. Вже почав трохи гальмувати, коли я занервував. Якщо я справді бачив вогник, то зараз ті, хто його палив, стоять уже біля дверей, готові розстріляти нас.

— Вперед! Не зупинятися! — крикнув я водію.

Той додав газу, і авто промчало повз ґанок. Зразу почулися постріли. Водій закричав, авто крутнулося й перевернулося на бік, двигун заглух.

— Залишайтеся тут, — пошепки наказав я штабс-капітану, а сам виліз з авто і побіг геть, нахилившись до землі.

Ще постріли. Я закричав, зробив кілька непевних кроків, наче поранена людина, впав і покотився з дороги. Там завмер. Тиша. Ще кілька пострілів. Знову тиша. Світало. Я передбачав, що у тих, хто в нас стріляв, немає часу. Довго чекати вони не будуть. Я дуже обережно поповз придорожньою канавою. Попереду був місток. Сховався під ним, обережно визирнув там, де мене не чекали. Побачив, як з будинку вийшли троє. Тримали у руках зброю. Я сховався, перевірив револьвер, який дав мені Зінов’єв. Почекав. Нападники не поспішали, наближалися обережно, готові стріляти будь-якої миті. Я не висовувався, чекав.

Нападники пройшли повз мене. Я визирнув. Двоє ішли до машини, а один до стічної канави під дорогою, де мусив лежати я.

— Шайсе! — вилаявся той бандит, який не побачив мене у канаві. Я вистрелив у нього і почав стріляти у двох інших. Вони кинулися тікати, але з авто приєднався пострілами штабс-капітан. Ось упав один, ось і другий.

— Не виходьте, ваша благородь! — крикнув я Зінов’єву.

Поповз до нападника біля канави. Той був мертвий. Забрав його зброю — браунінг. Добре прицілився в найближчого нападника. Вистрелив. Нападник був мертвим, бо й не сіпнувся, зате інший кинувся бігти. Я стріляв йому в ноги, щоб поранити, а потім допитати. А штабс-капітан про це не подумав і стріляв у тулуб. Коли я підбіг, виявилося, що всі троє нападників мертві. Я допоміг Зінов’єву вибратися з машини. В нього було розбите обличчя, але тримався він добре. Ми витягли водія, той був мертвий. Я почав обшукувати трупи нападників.

— Це розвідка! Мабуть, вони облаштували в будинку барона свою базу! — кричав мені схвильований штабс-капітан.

— Дозвольте з вами не погодитися, — закрутив я головою.

— Чому? — здивувався він.

— Якщо це розвідка, то в них були б парабелуми. І не було б ось цього, — я показав татуювання на руці одного з нападників. — Цього, — я показав викидний ніж, який дістав із кишені. — І цього, — я поторохтів коробочкою зі шприцами та ампулами, яку знайшов у внутрішній кишені піджака нападника.

— Що це?

— Набір морфініста. Про німців можна погано думати, але навряд чи вони тримали б у розвідці морфіністів.

— Тоді хто це?

— Звичайні кримінальники.

— Але один із них вилаявся

1 ... 47 48 49 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"