Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

— Він вибачався, все просив мене знову надягнути каблучку,— сказала Робін. Непозбувна відданість Метью не дозволила розповісти про сльози та вмовляння.— Але я...

Тут вона замовкла, і хоча Страйк хотів почути більше, він не ставив нових питань, а просто опустив скло і знову закурив.

На заправці Гіллтон-Парк зупинилися випити кави. Робін пішла до вбиральні, Страйк лишився стояти в черзі у «Бургер Кінгу».

Перед дзеркалом Робін зазирнула в мобільний. Як вона й очікувала, було повідомлення від Метью — але вже не благально-примирливе.

Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край. Може, ти гадаєш, що це око за око, але то відмінні речі. Сара була багато років тому, ми були дітьми, я не хотів тебе скривдити. Подумай, від чого відмовляєшся, Робін. Я тебе кохаю.

— Вибачте,— пробурмотіла Робін, пропускаючи нетерплячу дівчину до сушарки.

Вона перечитала повідомлення від Метью. Приємний спалах гніву розвіяв суміш жалощів і болю, яку заронила та ранкова гонитва. Ось, подумала Робін, ось справжній Метью. «Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край». Тобто він подумав, що то жарт, коли вона зняла каблучку і сказала, що весілля не буде? Гадає, що «стосункам край» настане тільки тоді, коли так вирішить Метью? «То відмінні речі». Невірність із її боку — гірша, ніж з його, за визначенням. На погляд Метью, її мандрівка — то просто акт помсти: мертва жінка і вбивця на волі — тільки привід для жіночої мстивості.

«Та пішов ти»,— вирішила Робін, запхнула мобільний у кишеню і повернулася до кав’ярні, де Страйк споживав подвійний «круасандвіч» з ковбасою і беконом.

Страйк помітив її почервонілі щоки і стиснуті зуби і зрозумів, що з Робін зв’язався Метью.

— Все гаразд?

— Нормально,— відповіла Робін і, не даючи йому слова сказати, додала: — То ти мені розкажеш, що там з Брокбенком?

Питання прозвучало агресивніше, ніж хотілося Робін. Тон повідомлення від Метью розізлив її, як і той факт, що після того в її думках постало питання: а справді, де вони зі Страйком сьогодні ночуватимуть?

— Якщо хочеш,— м’яко відповів Страйк.

Він дістав з кишені мобільний, відкрив фото Брокбенка, яке зробив з комп’ютера Гардакра, і передав телефон Робін.

Та вдивилася у довговиде смагляве обличчя під кучмою темного волосся — незвичне, але привабливе. Ніби прочитавши її думки, Страйк мовив:

— Нині у нього вигляд гірший. Це фото зробили, коли він вступив до армії. Тепер у нього запала очниця і вухо-вареник.

— Який він на зріст? — спитала Робін, пригадавши, як вивищувався над нею кур’єр у шкірі й дзеркальному шоломі.

— Як я чи навіть вищий.

— Кажеш, познайомився з ним в армії?

— Так,— відповів Страйк.

Протягом кількох секунд Робін гадала, що він не буде розповідати далі, але потім зрозуміла, що Страйк просто чекав, поки літня пара, яка шукала собі місце, вийде з зони чутності. Коли пара пішла, Страйк провадив:

— Він був майором. Сьома бронетанкова бригада. Одружився з удовою загиблого однослуживця. Вона мала двох маленьких доньок. Також у них була спільна дитина — хлопчик.

Викладати факти було легко. Страйк нещодавно перечитав досьє на Брокбенка, але, власне, ніколи того всього не забував. Такі справи лишаються з людиною назавжди.

— Старшу падчерку звали Британі. У віці дванадцятьох років вона розповіла своїй однокласниці в Німеччині про сексуальне насильство. Однокласниця розповіла мамі, та звернулася до поліції. Запросили нас. Сам я з Британі не розмовляв — це робила жінка-поліціянтка, я тільки бачив запис.

Найбільшого болю Страйкові завдало те, якою дорослою хотіла здаватися Британі, якою зібраною. Вона боялася того, що буде з близькими після її обмовки, намагалася взяти свої слова назад.

Ой ні, та вона не казала Софі, ніби вітчим погрожував убити меншу сестру, якщо вона патякатиме! Ні-ні, Софі не бреше — то просто жарт, та й годі. Вона питала в Софі, як не завагітніти, бо... бо просто цікаво, всі ж хочуть про таке знати. Ні, вітчим не казав,

що поріже її маму на дрібні шматочки, якщо вона розповість... А що з ногою? Ой, та це теж жарт... це все несерйозно... вітчим сказав, що хотів відрізати їй ногу, коли була зовсім мала, але мама заскочила його за цим і не дозволила. Вітчим казав, це за те, що вона дитиною потоптала йому клумбу,— але то він так жартує, от спитайте маму. Він її не різав. Ні, не різав, тільки не татусь, ви що.

Несвідомий вираз, з яким вона вимовила те слово — «татусь», не покинув Страйка і досі: мов дитина, що намагається проковтнути холодний рубець, бо інакше покарають. Дванадцять років — і вже засвоїла, що життя для її близьких може бути стерпним, тільки якщо вона мовчатиме і дасть вітчиму робити все, що йому заманеться.

Після першої ж розмови з місіс Брокбенк Страйк почав ставитися до неї вороже. Вона була худа і сильно нафарбована — понад сумнів, теж у своєму роді жертва, але Страйкові видалося, що вона охоче поклала Британі на вівтар, щоб урятувати двох інших дітей, заплющуючи очі на довгі відлучки чоловіка і старшої доньки з дому. Її небажання знати правду дорівнювало співучасті. Брокбенк казав Британі, щоб не розповідала, що він з нею робить під час довгих поїздок у сусідні ліси чи темні провулки; а як бовкне, то він ось що заподіє її мамі й сестрі: поріже на маленькі шматочки і закопає в садку. А тоді забере Раяна (маленького сина, єдиного члена родини, якого Брокбенк так-сяк любив) і поїде туди, де їх ніколи не знайдуть.

«То був жарт, просто жарт собі. Я несерйозно».

Ламає тонкі пальці, окуляри з’їхали набік, ноги — короткі, не дістають до підлоги. Британі навідріз відмовлялася від медичного огляду, коли Страйк і Гардакр поїхали до будинку Брокбенка, щоб притягнути його на допит.

— Коли ми приїхали, він був п’яний мов чіп. Я пояснив, нащо ми приїхали, а він і кинувся на мене з розбитою пляшкою. Я його вирубав,— додав Страйк без тіні пихи,— але краще б не торкався взагалі. Такої потреби не було.

Раніше він цього ніколи не визнавав, хоча Гардакр (який покривав Страйка під час подальшого розслідування) теж усе знав.

— Але якщо він на тебе кинувся з пляшкою...

—