Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Щойно дізналась! Вітаю! – обіймає її.

Шерон дивиться з-за плечей Клер на мене, збентежена, проте усміхнена. Пізніше вона мені скаже:

– Думаю, тобі дісталася єдина мила людина з цієї сімейки.

Хитаю головою, але розумію, що вона має на увазі.

Клер: До вечері ще година. Ніхто не помітить, якщо нас не буде.

– Ходімо, – кажу Генрі. – Пішли на вулицю.

– А треба? – стогне.

– Хочу показати дещо.

Натягуємо пальта, чоботи та рукавиці і тупаємо через весь будинок на задній двір. Небо – чистий синій ультрамарин, а сніг, яким устелені поля, відбиває ще світліший колір, ці два кольори синього зустрічаються у темній лінії дерев, з яких починається ліс. Для зірок ще зарано, але у височині видно мигання літака, що кудись собі прямує. З нього, напевне, наш будинок має вигляд крихітної цятки, наче зірочки.

– Сюди.

Стежка до галявини вкрита п’ятнадцятисантиметровим шаром снігу. Згадую, як затоптував свої сліди, щоби ніхто не помітив, що вони ведуть до будинку. Тепер тут сліди оленів та великої собаки.

Залишки мертвих рослин під снігом, вітер, звук ніг. Галявина – мовби гладенька чаша з голубим снігом, а камінь – як той острів з грибною шапочкою.

– Отут.

Генрі стоїть, руки в кишенях. Оглядається навкруги.

– Отож, це тут.

Шукаю на його лиці хоч натяк на те, що він хоч щось впізнав. Нічого.

– У тебе колись буває déja vu? – запитую його.

– Моє життя – суцільне déja vu, – зітхає.

Повертаємо назад та йдемо своїми ж слідами до будинку.

Пізніше

Я попереджала Генрі, що на Святвечір ми всі гарно вбираємося. Зустрічаємося в коридорі. У чорному костюмі, білій сорочці та брунатній краватці з перламутровим затискачем для краваток він має приголомшливий вигляд.

– Боже! Та ти начистив своє взуття!

– Так, начистив, – визнає. – Жалюгідно, правда?

– Ти маєш ідеальний вигляд. Милий молодий чоловік.

– Але я, фактично, найкращий взірець бібліотекаря-панка. Батьки, будьте насторожі!

– Вони полюблять тебе.

– Я тебе обожнюю. Ходи до мене.

Стоїмо перед високим дзеркалом, милуємося собою. На мені світло-зелена шовкова сукня без бретельок, колись її носила моя бабуся. У мене навіть є світлина, де бабуся у ній на святкуванні Нового 1941 року. Там вона всміхається. Її губи нафарбовані темною помадою, в руках цигарка. Чоловік на світлині – її брат Тедді, якого вбили у Франції півроку по тому. Він також сміється. Генрі кладе руку мені на талію. Його дивує, що під шовком він намацує корсет. Розповідаю йому про бабусю.

– Вона була худішою від мене. Трохи тисне, коли сідаю: кінці оцих сталевих штучок врізаються в таз.

Генрі цілує мені шию. Хтось кашляє, і ми сахаємося в різні боки. Марк та Шерон стоять у дверях Маркової кімнати. Мама з татом, скрегочучи зубами, погодилися, що їм не має сенсу спати окремо.

– Зараз не треба, – роздратованим наставницьким тоном говорить Марк. – Ти що, не зробила ніяких висновків з невдалих прикладів твоїх старших братів та сестер?

– Так, – каже Генрі, – готуйся.

З усмішкою плескає себе по кишені штанів (власне, порожній), і ми спускаємося сходами. Шерон хихоче.

Коли ми увійшли до вітальні, всі вже перехилили пару склянок. Алісія показує нам секретний знак: «Обережно з мамою, вона не в дусі». Мама сідає на канапу, на вигляд спокійна, волосся зібране в шиньйон, на шиї – ниточка перлів; одягнена в оксамитову сукню з мереживними рукавами. Коли Марк проходить та сідає поруч із нею, вона радіє. Сміється, коли він відпускає якісь жарти. Мені навіть здається, що Алісія помиляється стосовно неї. Однак стежу за поглядом тата й розумію, що вона, скоріш за все, сказала щось страшне перед тим, як прийшли ми. Тато стоїть перед підносом із випивкою, повертається до мене, явно з полегшенням, наливає мені колу, а Марку передає пиво та склянку. Питає Шерон та Генрі, що вони будуть. Шерон просить «Ля Круа». Генрі, подумавши, просить шотландське віскі з водою. Батько впевнено змішує напої. Коли Генрі, наче граючись, випиває залпом своє віскі, батько відводить погляд.

– Ще?

– Ні, дякую.

Знаю, що Генрі хотілося би просто взяти склянку разом із пляшкою та чкурнути в ліжко, прихопивши книжку; що він відмовляється від другої склянки, бо знає, що потім, без будь-яких докорів сумління, буде і третя, і четверта. Шерон висить на лікті Генрі, і я їх залишаю. Прямую через усю кімнату й сідаю на маленький диванчик без спинки біля бабці Дульсі.

– О, дитинко, як мило – не бачила цієї сукні, ще відколи Елізабет надягала її на вечірку, яку Ліхти влаштовували у «Планетарії».

До нас приєднується Алісія. На ній гольф темно-синього кольору, на шві рукава маленька дірочка, стара шотландська спідниця із забрудненим подолом, вовняні носки, обкручені над щиколоткою, як у старенької бабусі. Знаю, що вона це робить на зло татові, але ж усьому є межа!

– Що з мамою? – питаю в неї.

– Розлючена через Шерон, – знизує Алісія плечима.

– А що не так з Шерон? – цікавиться Дульсі, читаючи по наших губах. – Досить хороша дівчина. Якщо цікавить моя думка, то вона краща за Марка.

– Вона вагітна, – кажу їй. – І вони одружуються. Мама вважає її нижчою кастою, бо вона – перша зі своєї сім’ї, хто навчається в коледжі.

Дульсі кидає на мене різкий погляд та розуміє, що я знаю те, що знає вона.

– От хто-хто, а Люсіль мала би її хоч трохи зрозуміти.

Алісія вже хоче запитати Дульсі, що та має на увазі, коли лунає дзвінок на вечерю. Ми підіймаємося, як за рефлексом Павлова, та прямуємо до їдальні.

– Вона п’яна? – шепочу Алісії.

– Думаю, перед вечерею вона трохи випила у себе в кімнаті, – також пошепки відповідає вона.

Стискаю руку Алісії. Генрі йде позаду. Заходимо до їдальні та розсідаємося кожен на своє місце. Тато з мамою навпроти одне одного на чолі столу, Дульсі, Шерон та Марк з одного боку, Марк біля мами, Алісія, Генрі та я – з іншого, Алісія біля тата. У кімнаті багато свічок та маленьких квітів, розміщених у кришталевих чашах. Ета розклала усі срібні прибори та порцеляновий посуд на бабусину вишиту скатертину, яку їй колись дали монашки в