Читати книгу - "Жовтий князь"

– Чому їх не видно?

– Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходім звідси!

Пошуки даремні, але Мирон Данилович відчув, що стихає найгостріша з тривог. Оглянувся навкруги і підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди.

Пройшло кілька днів: жорстоких, в стані півіснування; конина кінчалась, і підступав давній страх.

Всі в хаті, почавши про щось говорити, скоро зводили мову на різний харч і хліб.

Зродилась думка – вийти далі в степ, позаглядати в земні щілини, чи немає дрібного звіра на поживу. Знов синок просить:

– І я! – в степ…

– Куди тобі? Он який кашель, – сказала мати, – сиди тихо, як Оленка!

Порожніми вулицями похилив Мирон Данилович до колгоспного: що там робиться? В полі протряхало; декотрі горбики на околиці обсохли – на один з них приник подорожній, відчувши неміч в грудях. Віддихав трохи і дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:

– Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?

Мирон Данилович відійшов далі; знов ліг і дивиться, як роблять здоровіші дядьки.

Вони бредуть у грузькому «салі», землі з холодною водою, і беруть жменями зерно з шаньок. Коли махнуть рукою, висіваючи його, то самі хитаються і мало не падають: знесилені від голоду. Крайні два, недалеко від Катранника, поговорили між собою стиха і почали набирати зерна в рот – жувати його, щоб хоч трохи підкріпитись. Наглядач, побачивши, як вони жують, зчинив крик:

– Крадіжники! Хто візьме зерна в рот, зразу одправ-лю в суд – дадуть десять років тайги за злодійство проти соціалістичної власності. Там сніг і привалить.

Ходячи між дядьками, дозорець весь час пильнує їхніх ротів, щоб ніхто зернини туди не вкинув. На одного сіяча як загримає:

– Чого руку до рота тягнеш?

Коли він відійшов далі, то крайні дядьки, вусаті, як більшість на полі, знов пошепотіли між собою і почали дуже широко розмахувати руками, сіючи: нехай і в рот за добрим заходом залетить. Один зовсім тихо порадив сусідові:

– Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!

За ними інші стали сіяти з більшим розмахом і жувати, коли дещо від жмені вскакувало в рот.

«Е-е, вони теж хліба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити: засіють – і кінець, як нам».

Катранник підвівся, пересилюючи ваготу втоми, що заливала свідомість. Віддалився від колгоспної межі. Але скоро ліг: недобре йому.

Трактор, гудівши, проїжджав близько – на оранку, і знов диво: однією рукою водій стернує, а другою швидко подає собі в рот соняшникове насіння, луза його і випльовує лушпиння набік. Стишує хід; оглядається на дозорця, після чого попереджує Катранника, приглушуючи голос:

– Другий раз заїжджатиму, сипну насіння: нам на снідання видано, – а ви зберіть, аби уповноважений не вгледів, бо і в мене відніме.

Сипнув тракторист, як обіцяв; тоді Мирон Данилович, зібравши, полузав трохи і підкріпивсь. Решту зібраного, як скарбець, тримав собі в кишені.

Крик почув і думав, то – на нього. Але оглянувшися, побачив: дозорець поволік довгокостого і пригорбленого дядька в пожмаканому картузі, який віддувався по окраю. Покликав наглядач свого напарника, показуючи йому вгору, на дядьків картуз, сіпався і аж заходився: так ганив!

Примусили дядька нахилити голову і зняти картуз, що в ньому була пригоршня зерна.

Ведений до правління, дядько знесилено переставляв розпухлі ноги, обмотані рамтям.

«…От і гляди! – здивувався Катранник на дядька. – То ж партійний, Гудина; тепер замкнуть».

Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили.

Степ теплішав. Вогкий вітер нісся океанськими хвилями, за якими, крізь синювату намітку далечини, мріяли неорані простори. Там повно ховрашиних нірок; там – здобич, краща від мерзлої конини.

Сніг зійшов, тільки де-не-де, в ярку чи в тіні від горба, зосталися білі латки.

Люди розсіяні по степу: шукають їстівного, ради якого Мирон Данилович і Андрій також, маючи при собі торбинки і ціпочки, годин зо дві тиняються, але без успіху. Ось натрапляють на мишачі сховки, вигрібають колоски звідти, здебільшого пообгризувані; на декотрих збереглося зерно, їх – в торбинку.

Батько і син, відібравши в мишей запаси, далі мандрують. Степ світлий і тихий, як пустеля.

Дивляться, труп лежить: бабуся мертва; коло неї кошик із колоссям. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки, і хотіли відходити. Але батько роздумав:

– Другі прийдуть і все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї горе кінчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це – рятунок. Як же покинути?

Знов питає:

– Чи згадаєш, Андрійку, хто ця жінка?

– Не знаю, тату.

– Я – теж. Можна було б понести кошик до її хати. А раз невідома…

Він примовк і через хвилину винувато сказав:

– Треба забрати! Не ми візьмем, так другим достанеться.

Висипав колосся в свою торбинку, а кошик поклав на землю.

Батько і син відходять. Де стрічають зілля, годяще до страви, рвуть підряд. З торішньої грядки десяток картоплин і цукрових буряків, що від морозу і вогкості потемніли, теж спроваджено в торбинки.

За огородами степ ще світліший і пустельніший.

Враз шукачі спинилися: нірки! Скрізь ховрашині нірки; але як добути з-під землі дрібного звіра?

– Мороки багато, – сказав Мирон Данилович, – треба строїти пастку.

Він зморений: поволі передвигав ноги, з яких вода сочиться в намотані ганчірки. Задишка мучить. На околиці села батько і син, відпочиваючи, стежать перелітання горобців між деревами і стріхою темної хати.

– Тату, горобців можна їсти?

– Чому – ні? Харчуються зерном, як коні і як ховрахи, – нема в них поганого.

– Чим їх ловлять?

– Сіткою і решетом, або сільцем: з кінського волосу сплітають.

– Я хочу ловити.

– Спробуєм, тільки в нашому дворі їх рідко бачу.

– Ця хата покинута і повно їх. Сюди навпростець від нас.

– Ану, гляньмо!

Обійшли садибу; справді, горобці збиралися в ній, безгосподарній, цілими зграйками. Через пустельні дворища і сади, в сухих бур’янах, проліг напрям до хати Катранників.

Дома, ледве шукачі переступили поріг, піднялися назустріч дві істоти з світучими зіницями – нетерплячі, аж болящі: чи принесено чого-небудь їсти?

19

Коли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарні смуги при обрії, батько і син вийшли до покинутого дворища. Горобці притихли на сон по своїх притулках: глибоко в покрівлі, обдертій і подекуди проваленій. Сутінок, потроху зеленіючи, розливався всюди.

– Будем драти! – стиха промовив батько і приставив драбину до покрівлі. Взявши підрешіток, помалу вибирається нагору. Слідом – син; тримаючи наготовлену торбу з зашморгом, додумується: чому горобці, коли їх зимою