Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Настала неділя, ранок. Я знову прокинулася з відчуттям, що треба продовжувати. Цього разу я збиралася написати лист Максиму. Йти до парку було вже звичніше, але написати цей лист виявилося значно важче. Максим був моїм першим великим коханням, чи принаймні, я так собі завжди це уявляла. Він був тим якорем, за який я трималась у хвилях наших відносин. Мені здавалося, що якщо я відпущу його, то загублюся в цьому світі.

  Слова важко влягалися на папір. Я довго сиділа, дивлячись на білий аркуш перед собою, перш ніж почати писати. Я знову почала з вибачень, але цього разу перед собою. Просила вибачення за те, що обманювала себе стільки років, за те, що приймала за кохання щось інше. Далі я писала Максиму все те, що ніколи не змогла сказати йому в обличчя. Я розповідала про свої почуття, свої страхи, свою вразливість перед ним. І з кожним рядком я розуміла, що наше “кохання” було більше моїм бажанням бути коханою, ніж справжнім зв'язком між двома людьми.

  Цей лист боліло писати. Я відчувала, як з мене виходять роки обману та надій, які не виправдалися, і сліпої віри в те, що колись все зміниться. Але коли я нарешті закінчила, коли написала останній рядок і пробачила Максимові за все, я відчула полегшення. Це було, як нарешті скинути важкий рюкзак з плечей після довгого і виснажливого шляху.

  Повернувшись додому, я знову виконала ритуал. Спалила листи та змила попіл у туалеті. Тепер минуле було остаточно позаду.

  Я сиділа на підлозі ванної кімнати, обійнявши свої коліна, і відчувала дивний спокій. Ні, моє серце не стало абсолютно легким — але це була перша справжня спроба звільнитися від старих прив’язаностей. Тепер я могла почати нову сторінку в житті, вже без ілюзій та обману.

  Вже значно легше, розвіявся туман ілюзій. Все стало на свої місця. Але залишалося ще одне нерозв'язане питання, яке ніяк не виходить з голови. Той лист... Кому ж він був написаний? Лист, за який я себе звинувачувала всі ці роки через те, що так і не передала його. Невже цей невеликий клаптик паперу вплинув на все моє життя? Як це згадати, як виправити, коли все здавалося таким туманним і далеким?

  Я вирішила зателефонувати Вірі, своїй двоюрідній сестрі. Можливо, вона допоможе мені пригадати той період. Ми тоді гуляли разом, і, можливо, її пам'ять зможе відновити те, що моя вже десь загубила.

  Я взяла телефон і набрала її номер.

  — Привіт! — сказала я, намагаючись приховати хвилювання в голосі.

  — Привіт! О, невже це ти? Скільки років минуло! — у її голосі було більше здивування, ніж тепла, але це була звична для мене Віра. Вона завжди була такою.

  — Та годі тобі, ми ж наче нещодавно спілкувалися, — посміхнулася я, хоча відчувала, що вона має рацію. Наші контакти стали рідкісними, можливо, тому що ми були дорослі й занурені у власні справи.

  — Так що ти телефонуєш? Щось трапилось? — її голос ставав усе більш зацікавленим, але в ньому також звучав певний відтінок нетерпіння.

  — Та я ж тобі писала, що знайшла старі щоденники... І, виявляється, я не кохала ні Максима, ні Данила... — зітхнула я, сподіваючись, що вона мене зрозуміє.

  — Ну і що далі? — Віра не була вражена. Її тон був буденним, ніби я розповідала про щось зовсім незначне.

  — Що "що"? Написала їм прощальні листи й спалила. Трішки легше стало, але залишилося ще одне питання, яке мене мучить.

  — Що у тебе знову трапилось? — з легким сарказмом запитала вона.

  — Я не можу згадати, кому я не передала листа. Це мене тоді мучило, і я звинувачувала себе в тому, що через це немає щастя у стосунках, — вимовила я одним духом, боячись, що вона не сприйме це серйозно.

  — Ну ти та смішна, — засміялася Віра. — Я тут інколи не пам’ятаю, що вчора було, а ти мене питаєш про якісь листи двадцятирічної давнини!

  — Але це важливо, Віро. Що ж мені тепер робити? Ти не пам'ятаєш, хто тоді був з нами? — я відчула, що втрачаю нитку розмови.

  — Ні, точно не пам'ятаю. Хіба що Павло... Пам'ятаєш? Ми тоді зустрічалися з ним. Ще були якісь пари, але ми з ними мало спілкувалися. Чесно, не знаю, що тобі від цього. Та й навіщо це все зараз? — її голос був таким же байдужим, як і раніше.

  — А може, це ти писала Павлу, а я не передала листа? — припустила я, намагаючись ухопитися за хоч якусь логічну думку.

  — І що з того? Навіщо він мені зараз? У мене чоловік, діти, плани. До того ж я зараз у Європі, а він — вдома. Ти завжди щось вигадуєш, — вона знову розсміялася, але її сміх був не сердечним, а радше насмішкуватим. — Заспокойся і живи, як всі нормальні люди. Тобі чоловіка треба, і тоді перестанеш займатися цією фігнею.

  — Отож я й займаюся всім цим, бо мені потрібно розібратись. Я не можу вступати в нові стосунки з такими думками. Це наче тягар, який тягне мене назад, — я відчула, як всередині знову піднялася хвиля тривоги. Слова Віри чомусь вдарили по мені сильніше, ніж я очікувала.

  — Ой, ти надто сильно переймаєшся, — вона зітхнула. — Ладно, давай, мені вже час іти. Як щось згадаєш, пиши.

  — Бувай, — сказала я, намагаючись приховати розчарування, і поклала трубку.

  Я сиділа на місці, вдивляючись в екран телефону, і відчувала, як хвиля порожнечі накочується на мене. Віра завжди була такою. Вона жила в іншому світі, де немає місця для роздумів про минуле або для самоаналізу. В її світі все просто: є проблема – вирішуй, іди далі. Але для мене це було складніше. Минуле немов непокірний привид, переслідувало мене, змушуючи повертатися до тих моментів, які залишилися нерозв'язаними.