Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Я майже задихаюся, коли забігаю до будівлі. Руки тремтять, і я намагаюся стримати свій пульс. Він дізнався. Господи, він все побачив. Потрібно заспокоїтись. Потрібно отямитися. Але двері ззаду відчиняються, і я чую голос. Його голос.

- Елайно!

Я сповільнююся на секунду, але потім інстинктивно прискорююся. Ні, ні, ні. Я не можу.

Двері відчиняються, і я буквально застрибую всередину пліч-о-пліч з якимсь чоловіком. Натискаю кнопку, ледве стримуючи тремтіння в руках. Ліфт починає закриватися, але в цей момент зовні лунає:

- Притримайте ліфт!

Ця людина встигає притримати двері, і в той же час усередину влітає Блейк. Він дихає уривчасто і окидає мене поглядом, перш ніж коротко киває чоловікові.

- Дякую.

Людина в ліфті киває і обертається до мене.

- На який поверх? 

Я стиснувши зуби, відповідаю:

- П'ятий.

Чоловік натискає кнопку і ліфт починає підніматися. Я відчуваю його погляд. Його важкий, пильний погляд, що пропалює мене наскрізь. Щосекунди. Кожен рух. Мені здається, повітря стає щільнішим, водночас поглинаючись потрясінням, що походить від Блейка, начебто стіни ліфта звужуються. Я скута, і це мене злить. 

Ліфт тихо клацає, оголошуючи про наближення до п'ятого поверху. Як тільки двері відчиняються, я майже вилітаю назовні, поспішаю в коридор, але чую, як Блейк теж виходить слідом за мною. Чоловік у ліфті їде далі, а я відчуваю, як його кроки звучать за моєю спиною.

- Елайно, - його голос знову пронизує повітря. - Чому твій хлопець не підвіз тебе? Де ж він?

Я не відповідаю. Іду вперед упевнено, стискаючи кулаки, намагаючись не видати хвилювання. У приймальні киваю адміністратору, яка вітає мене.

— Доброго ранку, Елайно, — усміхається вона.

— Доброго, — відповідаю я, намагаючись бути якомога спокійнішою.

Блейк теж киває адміністратору на знак вітання, але його увага зосереджена лише мені. Він наздоганяє мене і обережно хапає за лікоть, зупиняючи.

— Стривай, — каже він, і я, не витримавши, різко обертаюся.

Злість накочує хвилею, але я намагаюся бути стриманою.

— Дай мені спокій, Блейк, — вимовляю я з холодом у голосі.

Він на мить затримує мене, а потім повільно відпускає руку. Я видихаю і йду далі. Моя рука тремтить, коли я вставляю ключ у замок кабінету, відчиняю двері і заходжу всередину.

Мій кабінет невеликий, але затишний. Вікно, за яким видно місто, із щільними жалюзі, невеликий диван біля стіни, робочий стіл із комп'ютером та стопкою паперів. Тут я пишу свої поради для газети. Мої колонки дають людям відповіді на їхні життєві питання, але сьогодні мені самій потрібна відповідь на запитання: як вистояти, коли минуле не відпускає?

Блейк заходить слідом, і я кидаю ключі на стіл. Вони падають із глухим стукотом. Я проходжу до диванчика, кидаючи на нього сумку і скидаючи пальто, потім йду до вікна, піднімаю жалюзі, відкриваючи вид на місто.

Тиша.

Коли я обертаюся до Блейка, я бачу, як він ковтає, його кадик сіпається. Він дивиться на мій живіт, тепер не прихований під пальто. В його очах суміш шоку та потрясіння.

— Навіщо ти збрехала? — його голос звучить хрипко.

Я мовчки вмикаю комп'ютер, відвертаюся від нього і вдаю, що зайнята своїми справами. Мої пальці бігають клавішами, але думки плутаються.

- Яка різниця? - відповідаю я нарешті.

- Ти сказала, що зробила аборт. Чому? — його голос сповнений недовіри.

Я кидаю йому короткий погляд, але відразу повертаюся до комп'ютера.

— Тому що ти раніше заперечував батьківство, — говорю я різко. — Ти сам сказав, що ця дитина не може бути твоєю. Я просто підтримала твою думку. І вона виявилася вірною. 

Він повільно хитає головою.

- Я тобі не вірю.

— Чудово, — відгукуюсь саркастично, заплющуючи очі на його погляд. — От тільки мені байдуже. 

Я сідаю за робочий стіл, але не витримую напруги, і за хвилину встаю. Підходжу до вікна, спершись на підвіконня.

— Ти мав рацію, — кажу я, дивлячись на нього. — Я просто намагалася обкрутити тебе довкола пальця.

Блейк стоїть збентежений, але не рухається з місця. Він дивиться на мене з недовірою, ніби проникаючи в мою голову. 

— Ти чогось боїшся, — вимовляє він, і в його голосі звучить страшна проникливість. — Чого ти боїшся, Елайно?

Я випростуюсь, стиснувши кулаки. 

— Нічого, — швидко відповідаю я, відвернувшись. - Ти помилився.

— Елайно, — його голос стає ближчим. Я відчуваю його присутність поряд.

Серце стискається, коли він вимовляє моє ім'я.  'Я продовжую дивитися у вікно, але його слова резонують у мені, змушуючи все всередині тремтіти. Він намагається заглянути в глибину, там, де я ретельно ховаю правду.

- Хто тобі цей чоловік? — раптом питає він, і я відчуваю, як холод пробігає моїм хребтом.

Я мовчу.

— Ти така холодна, — продовжує він з тугою в голосі. - Я зробив тобі боляче, це правда. Але двадцятидворічні дівчата так не змінюються. Вони не перетворюються на тих, у кого в очах така порожнеча. Щось не так, Елайно.

Він оглядає кабінет, немов у пошуках відповіді, і раптом помічає фотографію на столі. Піднімає її. Його брови трохи похмурі, коли він дивиться на неї. 

— Це ж твій батько, — каже він тихо, з ноткою нерозуміння, зводячи на мене погляд.

Не можу більше. Схлип виривається з грудей, і я знову відвертаюся до вікна. Сльози вже підступають до очей, і я відчуваю, що ось-ось втрачу контроль.

Я відчуваю, як Блейк ставить фотографію назад на стіл і повільно підходить до мене. Його руки обережно торкаються моїх плечей, а потім різко розвертають, зриваючи з губ ще один схлип. 

— Що сталося, Елайно? — його голос пронизує мене наскрізь.

Сльози ринули по щоках, наче по команді, і я ламаюсь, відчуваючи, що не можу більше стримуватись.