Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Він потер потилицю рукою, а тоді підійшов до полиць. Провів кінчиками пальців по одній з них, і з руки чоловіка зірвалося кілька іскор, підсвічуючи майже прозору стіну, що відділяла артефакти від кімнати – без його магії я би її навіть не помітила. 

– Прокляття – це така тонка, обережна магія. Знімати її – одне задоволення. Здебільшого, – він криво усміхнувся. – Те, що тобі довелося побачити сьогодні – радше прикрий виняток. Зазвичай все проходить значно гладкіше. 

У його лиці знову з’явився цей незрозумілий мені смуток, але я не стала питати. Щось підказувало, що Арден говорити не буде. Натомість я звернула увагу на засклену, меншу шафу у кутку. Вона теж була вщерть заповнена різними речами, але чомусь впала мені в око. Наче вся була обплутана тінями, і для того, аби роздивитися щось за досить чистим склом, мені доводилося неабияк напружити очі. 

– А це?.. – запитала я, і мені навіть не довелося закінчувати речення. Арден вже був біля шафи.

Коли він став поряд, його магія відкрила те, що я тільки відчула раніше – усі шафа випромінювала темні чари, такі потужні і густі, що побачити за ними артефакти – безперечно, прокляті – було просто неможливо. 

– А кажеш, не маєш магії, – з жартівливим засудженням похитав головою він. – Якби ти не мала чарів, шафа залишилася б для тебе зовсім невидимою. 

Я високо здійняла брови, але нічого не сказала. 

– Тут – замовлення від королівської родини та деякі особливо складні прокляття. Ця скринька, наприклад, була теж звідси – тому з нею і було стільки мороки. 

Це була неповна відповідь, і я це знала. 

– Деякі прокляті речі лежать тут роками, – не надто вдоволено продовжив Арден. Іноді прокляття – така заплутана річ, що не вистачить і життя, аби з ним розібратися. Як-от цей амулет…

Він швидко витягнув з нагрудної кишені жилета рукавичку, і тільки у ній торкнувся невеликого кулона, що лежав на верхній полиці. Той випромінював темні хвилі чарів, і вони миттєво почали захоплювати руку Ардена, як ліани. 

– Обережно! – вигукнула я та зробила крок вперед, хоч і чудово знала, що нічого не зможу вдіяти. Та Арден наче не злякався взагалі. Він покрутив медальйон так і так, а тоді махнув на ліани рукою, як на набридливого кота, і вони й справді слухняно увібралися всередину. 

– Не переймайся – мені він не нашкодить. Але чотири покоління він виймав сили з графської родини Аль-Шейн, і ніхто навіть не здогадувався, поки юна леді Ельвіра не принесла цей артефакт мені, – Арден подивився на кулон так, наче той у чомусь провинився. – Ось тільки чари настільки закручені, що я вже три роки не можу повернути родинну дорогоцінність. 

Я здійняла брови. Як на мене, то за одне тільки те, що Арден погоджувався тримати всі ці небезпечні штуки у себе вдома, йому вже мали б платити. До речі, про це… 

– То це – твоя робота? – запитала я прямо. 

Арден ухильно махнув головою. 

– І так, і ні. Але я тебе, певно, втомив розмовами. І вже пізно, – сказав він з натяком. 

– …Так, – погодилася зрештою я, хоч і відчувала розчарування. Чому, ось що цікаво? В мене було ще так багато роботи на кухні, а замість цього хотілося сидіти у кабінеті Ардена та слухати про речі, які я розуміла в кращому випадку на половину. – Я піду. 

Я вже почала складати пусті тарілки на тацю, коли Арден торкнувся моєї долоні всього на мить, аби привернути увагу. 

– Залиш тут. Ходімо вже відпочивати, – він підставив мені лікоть, а я швиденько зиркнула за вікно. Місяць піднявся вже високо, годинник починав хилитися до опівночі, але робота ще лишалася. 

– Я ще маю справи, – повідомила я, підіймаючи тацю. 

– Ти знаєш взагалі слово “відпочинок”? – здійняв брову він, але вже не намагався мене спинити. 

– Доводилося якось чути. 

Я причинила за собою двері, а тоді спустилася на кухню. Пересортувала продукти, перемила увесь посуд та навела лад. За годину тихенько прочинила двері покоїв лорда, аби пробратися до своєї спальні. 

Арден сидів у кріслі біля столика, весь обкладений записами та листами. Він схилив голову набік і спав.