Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

Тоні та Лена Соррентіно захотіли познайомитися з «Джоном».

Мешкали вони у висотці закритої частини Маямі-Біч. Аннабелль з Абдулом прилетіли туди саме на вечерю. Їм виділили окремі кімнати, й Аннабелль одразу пояснила:

— Спати можемо разом, це лише для обслуги.

Лена Соррентіно не приховувала подиву, побачивши Абдула, і він зрозумів: Аннабелль мовчала про те, що він не білий.

— Що ж, Джоне, — почав Тоні за устрицями, — розкажи нам про себе.

— Я народився в Бейруті...

— Себто іммігрант.

— Так. Припускаю, як і перший містер Соррентіно. Напевно, він був родом із Сорренто.

Тоні натягнув посмішку, вочевидь думаючи: «Так, але ми принаймні білі». Уголос же сказав:

— У якомусь сенсі всі ми в цій країні іммігранти. А чому твоя родина поїхала звідти?

— Народилися б ви у Бейруті, теж захотіли б виїхати.

Усі чемно посміялися.

Тоні спитав:

— А як щодо релігії?

Що означало: «Ти мусульманин?»

Абдул відповів:

— Моя родина сповідує католицизм, що в Лівані — цілком звичне явище.

Лена запитала:

— А Бейрут — це в Лівані?

— Так.

— Ти ба!

Тоні, освіченіший за дружину, провадив:

— Здається, там сповідують власний різновид католицизму.

— Саме так. Тамтешня церква називається Маронітською. Вона пов’язана з Римом, але служби проводить арабською мовою.

— Знання арабської, напевно, допомагає тобі в роботі.

— Так. А ще я знаю французьку — другу офіційну мову в Лівані. А розкажіть мені про рід Соррентіно. Це ви започаткували родинну справу?

— Мій батько тримав алкогольний магазин у Бронксі, — відказав Тоні. — Дивлячись, як він щодень має справу з волоцюгами та наркоманами, виторговуючи по долару з бляшанки пива, я зрозумів, що не хочу такої долі, й відкрив власну крамницю в Ґринвіч-Білледж, де продавав дорогі вина із зиском двадцять п’ять доларів з пляшки.

Лена додала:

— У першій нашій рекламі дорого вбраний чоловік казав: «На смак, наче вино за сотню!», а другий відповідав: «Скажи? Але в Соррентіно воно коштує вдвічі дешевше». Ми крутили її раз на тиждень цілий рік.

Тоні вів далі:

— Тоді добре вино ще можна було купити за сотню.

Усі розсміялися.

Абдул поцікавився:

— Ваш батько досі тримає той магазин?

— Його більше немає з нами, — відказав Тоні. — Його застрелив за прилавком грабіжник. — Помовчавши, додав: —Афроамериканець.

— Мені дуже шкода, — автоматично бовкнув Абдул, міркуючи тим часом над словами Тоні.

«“Афроамериканець”? Ти, Тоні, не міг про це змовчати, еге ж? — подумав Абдул. — Це означає: “Батька вбив темношкірий”». Так наче серед білих нема убивць. Ніби Тоні ніколи не чув про мафію.

Аннабелль зняла напругу, завівши розмову про роботу, і решту вечора Абдул переважно слухав. Згодом вона прийшла до нього в піжамі, й усю ніч вони пролежали в обіймах одне одного, хоч і не кохалися.

Оселитися разом їм не судилося. Тоні не дав їм грошей на завдаток, але це був лише початок сімейної кампанії з протистояння цьому шлюбу. Бабуся взагалі перестала розмовляти з Аннабелль, а брат погрожував, що з Абдулом розберуться його «друзі». Щоправда, довідавшись, де працює Абдул, він припнув язика. Аннабелль присягалася, що ніколи не здасться, проте конфлікт отруїв їхнє кохання, і замість жити в гармонії, вони опинилися в умовах війни. Неспроможна більше витримувати все це, Анн зрештою порвала з ним.

Тоді Абдул повідомив Управління, що готовий працювати під прикриттям за кордоном.

Розділ одинадцятий

Tao Тін вийшла з ванної, замотана в рушник. Іншим обгорнула волосся. Чан Кай відірвався від газети, яку читав на планшеті, лежачи в ліжку. Вона відчинила всі три шафи й глянула на свій одяг. За мить скинула обидва рушники на підлогу.

П’яніючи від її голизни, він подумав, як йому поталанило. Мільйони телеглядачів обожнювали її недарма. Вона була бездоганна. Тіло струнке й витончене, шкіра відтінку слонової кості, волосся—темне, розкішне.

А ще їй не бракувало почуття гумору.

Не обертаючись, сказала:

— Я знаю, куди ти дивишся.

Він гигикнув.

— Я читаю «Женьмінь Жибао», — відказав він, удаючи обурення.

— Брешеш.

— Звідки ти це взяла?

— Вмію читати твої думки.

— Це якась чарівна сила.

— Я знаю, про що думають чоловіки.

— Звідки?

— Бо всі вони думають про одне.

Одягнувши спіднє, Тін взялася оглядати вбрання на вішаках. Каєві було соромно отак вилежуватися, милуючись нею. У нього бо стільки справ — особистих і державних. Та не міг відірвати погляду.

Сказав:

— Хіба не байдуже, що вибрати? На студії тебе одразу перевдягнуть у якийсь пишний костюм.

Часом душу йому ятрили підозри, що дружина чепуриться для симпатичних молодих колег-акторів. З ними ж бо мала значно більше спільного, ніж із ним.

Тін відповіла:

— Те, як я вбрана, дуже важливо. Я — зірка, і люди вважають мене особливою. Водії, портьє, прибиральники, садівники та їхні родичі й друзі. «Вгадай-но, кого я сьогодні бачив: саму Тао Тін! Так, ту саму, з “Кохання в палаці”!» Не хочу, щоб говорили, ніби в житті я не така гарна.

— Аякже, розумію.

— Та й на студію я їду не відразу. Сьогодні знімають велику бойову сцену, і я знадоблюсь їм не раніше другої.

— Що пороблятимеш у вільний час?

— Піду з мамою на закупи.

— Чудово.

Тін була близька зі своєю матір’ю, Цао Аньні, теж актрисою. Вони щодня розмовляли телефоном. Батько Тін загинув в автотрощі, коли їй було тринадцять. А мати через ту аварію стала кульгавою, що й поклало край її кар’єрі. Утім, вона знайшла нове покликання в дубляжі.

Каєві Аньні подобалася.

— Тільки не води її забагато, — сказав він Тін. — Мати не зізнається, але в неї досі болить нога.

Тін усміхнулася.

— Знаю.

Ну звісно, знає. А він узявся повчати її, як піклуватися про власну матір. Хай як намагався не розмовляти з Тін по-батьківськи, та воно все одно часом проскакувало.

— Вибач, — мовив він.

— Я рада, що ти про неї дбаєш. Та й подобаєшся їй. Вона вважає, що після її смерті ти піклуватимешся про мене.

— Так і