Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Усі щиро тішаться. Укупі з Йозефом Гамагером ми можемо утнути найризикованішу річ.

Потім по нас приїздять безгучні пласкі візки. Бинти в нас поприсихали. Ми ревемо, наче бугаї.

У нашій палаті лежать восьмеро. Найтяжчий стан у Петера, хлопця з чорним кучерявим чубом, у нього складне поранення — прострелені легені. Поруч із ним лежить Франц Вехтер із розтрощеною рукою, спершу він виглядав непогано. Проте на третю ніч він гукає нас, щоб ми подзвонили, — йому здається, що з рани тече кров.

Я чимдуж натискаю на дзвоник. Але нічна сестра не приходить. Увечері ми завдали їй багато клопоту, бо нам усім зробили перев’язку, а після того завжди боляче. Один хотів, щоб йому поклали ногу отак, другий — не так, третій просив пити, четвертому треба було збити подушку; врешті стара гладуха почала сердито бурчати й грюкнула дверима. Тепер вона, напевне, підозрює щось подібне, бо не йде.

Ми чекаємо. Тоді Франц каже:

— Подзвони ще.

Я дзвоню. Але ніхто не приходить. Уночі на все наше крило залишається тільки одна сестра, можливо, вона щось робить в іншій палаті.

— Франце, ти певен, що в тебе кровотеча? — питаю я. — Бо ми можемо знову дістати прочухана.

— Бинти геть мокрі, чи не може хтось увімкнути світло? Але із світлом теж нічого не виходить. Вимикач біля дверей, а встати ніхто не може. Я натискаю на дзвоник великим пальцем, аж поки він затерпає. Мабуть, сестра заснула, адже роботи стільки, що й удень у них перевтомлений вигляд. До того ж вони ще довго моляться.

— Чи не кинути нам пляшку? — питає Йозеф Гамагер, якому все дозволено.

— Цього вона й поготів не почує, коли не чує дзвоника.

Нарешті двері відчиняються, у них з’являється заспана стара. Та побачивши, що з Францом, вона починає метушитися й вигукує:

— Чого досі ніхто не дав мені знати?

— Але ж ми дзвонили. А ходити тут ніхто не може.

Франц утратив багато крові, його знову перев’язують.

Уранці ми бачимо: обличчя в нього загострилось і пожовтіло, а ще вчора ввечері ми гадали, що хлопець одужує. Тепер сестри заходять до нас часто.

Іноді нас доглядають сестри-жалібниці з Червоного Хреста. Вони добросерді, але часом не дуже вправні. Перестеляючи комусь ліжко, вони часто роблять пораненому боляче, а тоді так лякаються, що йому стає ще гірше.

Черниці надійніші. Уміють із нами поводитись, тільки ми хотіли б, щоб вони були трохи веселіші. Правда, декотрі мають почуття гумору, ці — славні. Хто з нас не зробив би будь-якої послуги сестрі Лібертіні, цій надзвичайній сестрі; коли поранені бачать її хоча б здаля, відразу ж у всьому крилі поліпшується настрій. І таких сестер є чимало. За них ми пішли б у вогонь і воду. Ні, тут нема на що скаржитись — черниці поводяться з нами точнісінько, як із цивільними. А коли згадуєш гарнізонний лазарет, то аж страх бере.

Франц Вехтер так і не видужав. Якось його винесли із палати й не повернули сюди. Иозеф Гамагер знає, в чім річ:

— Більше ми його не побачимо. Вони віднесли його до вми-ральні.

— До якої ще вмиральні? — питає Кроп.

— Ну, до покійницької.

— Та що воно таке?

— Невеличка кімната в кутку крила. Туди переносять тих, хто збирається дуба врізати. Там двоє ліжок. Ось на ту палату всі й кажуть — умиральня.

— Але нащо їх туди переносять?

— Бо так менше клопоту потім. І зручніше, бо та палата — поруч із ліфтом, що спускається до трупарні. Можливо, це робиться також для того, щоб ніхто не помирав у палатах, в інших на очах. І доглядати його легше, коли він лежить окремо.

— А йому ж як?

Иозеф знизує плечима:

— Зазвичай та людина вже не дуже розуміє, що робиться.

— І всі тут про це знають?

— Хто тут давно, той, звісно, знає.

По обіді на ліжко Франца Вехтера кладуть іншого пораненого. Через кілька днів його теж виносять. Иозеф робить виразний рух рукою. Ми ще не раз бачимо, як хлопців приносять сюди, а потім несуть геть.

Часом біля ліжок сидять родичі й плачуть або тихо, збентежено про щось говорять. Якась стара жінка зовсім не хоче йти звідси, але їй же не можна залишатися тут на ніч. Наступного ранку стара приходить дуже рано, та їй треба було б прийти ще раніше, бо, підійшовши до ліжка, вона бачить, що на ньому лежить уже хтось інший. Її ведуть до трупарні. Вона принесла з собою яблука й тепер віддає їх нам.

Малому Петерові теж гіршає. Його температурна табличка має загрозливий вигляд, і якось удень перед його ліжком зупиняється низенький візок.

— Куди? — питає Петер.

— До перев’язочної.

Його кладуть на візок. Але сестра робить помилку — вона знімає з гачка його солдатський мундир і кладе теж на візок, щоб не заходити сюди вдруге. Петер одразу про все здогадується і намагається зсунутися з візка.

— Я зостануся тут!

Вони кладуть його назад. Він тихо кричить — адже легені в нього прострелені.

— Я не хочу до вмиральні!

— Та ми ж веземо тебе на перев’язку.

— А навіщо тоді вам мій мундир?

Він уже не може говорити. Тільки шепоче хрипло, схвильовано:

— Залиште мене тут!

Вони нічого не відповідають і вивозять його з палати. Перед

о

дверима він намагається підвестись. Його голова з чорними кучерями трясеться, очі повні сліз.

— Я ще повернуся! Я ще повернуся! — кричить він.

Двері зачиняються. Ми всі схвильовані, але мовчимо.

Нарешті Иозеф каже:

— Так усі запевняють. Але хто туди попав, той уже не повернеться.

Мені роблять операцію, і два дні після того я блюю. Писар мого лікаря каже, що кістки в мене не хочуть зростатись. А в іншого пораненого вони зрослися неправильно, їх знову ламатимуть. Оце-то справжня мука.

Серед новеньких є двоє молодих солдатів, що мають плоскостопість. Під час огляду це помічає головний лікар і зраділо зупиняється біля них.

— Це ми усунемо, — каже він. — Зробимо невеличку операцію, і ви матимете здорові ноги. Запишіть їх, сестро.

Коли лікар виходить, Иозеф, який усе чисто знає, застерігає їх:

— Не погоджуйтеся на операцію. Розумієте, старий просто схибнувся на цьому. Він тільки й мріє когось дістати собі для розваги. Правда, після операції ви позбудетеся плоскостопості, але ноги у вас стануть криві, і все життя ви шкандибатимете з кийком.

— А що ж нам робити? — питає один із них.

— Не погоджуйтесь!