Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Старі люди, вони люблять побалакати, — вирішив пояснити Опенько.

— А ні з ким. Ото з собою й теревенять, як дерева. Шурх-шурх одна гілка. Ага-шурх — друга. Так і поговорили.

— Я багато розмовляв з трьома старими людьми, — повільно сказав Лисий. — Не знаю, чи вони теж самі з собою балакали, але… Вони були різні. Хоч і дуже подібні… Знаєте, дядьку, що я зрозумів… Хоч і кажуть… Старість — це добре. Це як нагорода. Не кожен до неї доживає… Та й не старий ви ще, — хлопець різко урвав розмову.

— Е-хе-хе! — справді по-старечому зітхнув Опенько. — Не старий!.. Та й не молодий. Добре, хлопче, якщо більше нічого сказати, то йди спати. Іншим разом добалакаємо, якщо…

— На добраніч, дядьку!

— На добраніч.

5. ЧК

Подрібнене життя

Одного разу малого ще Губченка батьки залишили на ніч у своїх приятелів, в гостях у яких добряче загуляли. Його поклали в невеличкій кімнатці, схожій радше на скриню, на пуховій перині (вдома в них таких розкошів не було), навпроти помпезної картини із середземноморського життя. Власне, то була не картина, навіть не копія, а просто репродукція, але за злидарською модою тих років її було вміщено в дерев’яну раму, обліплену гіпсовим орнаментом. Орнамент був пофарбований золотистою фарбою, тож картина справляла на малого хлопчика враження чогось багатого й прекрасного.

Там була стара, вибита бруківка, що вела до неймовірно синього моря. Бруківкою йшов чудернацьки вбраний чоловік, тримаючи за повід віслюка, запряженого в невеличкий візок з двома непропорційно великими колесами. А по праву руку від нього стояв будинок. Архітектура цієї споруди не мала нічого спільного з тим, до чого малий Губченко звик у своєму місті. Особливо його вражала кімната на другому поверсі. Вона, мов на ресорах, виступала зі стіни й нависала над вулицею. Стін у тій кімнаті не було — суцільне вікно, під яким на меншеньких ресорах був квітничок. І ці «ресори», і квітничок, і квіточки в ньому були надзвичайно детально прописані. Квіти були калачики, яких і в їхньому місті на підвіконнях багатоповерхових будинків хлопчик бачив чимало.

А ще там була зображена темноволоса дівчинка, що, висунувшись із вікна цієї дивовижної кімнати, поливала ті квіти з довгоносого глечика, але дивилася на море, а не на квіти. І це було найдивовижніше на всій картині.

Був ранок, сонце пробивалося в невеличке віконце, яскраво висвітлюючи ліжко, на якому лежав Губченко. Картина лишалася нібито в затінку, проте кожну деталь на ній можна було роздивитися дуже ясно. Господарі спали за стіною, Губченко чув потужне хропіння дяді Вані. Він міг устати, тихенько вдягнутися й піти додому. Дорогу він знав. Однак Губченко не хотів вставати. Він хотів дивитися на картину й темноволосу голівку трохи старшої за нього дівчинки.

Безперечно, вона йому дуже сподобалася. Можна навіть упевнено сказати, що Губченко в неї закохався. Але сказавши так, ми б, мабуть, помилилися. Бо він закохався не власне в дівчинку, а в дівчинку як частину того дивовижного світу — божевільно синього моря, древньої бруківки, гарби з колесами, вищими за неї саму, і головне — тієї чарівної, ніби приліпленої до стіни кімнатки, в якій дівчинка, схоже, мешкала. Губченко тоді ще не знав слова «еркер»,[8] він і балкони бачив тільки ззовні, навіть не мріючи про те, щоб самому опинитися на балконі другого чи третього поверху. Хлопчик був переконаний, що то повноцінна кімнатка, хоч і не більша за скриньку, в якій він минулої ночі й сам спав на жаркій перині.

Через рік дядя Ваня помер. Сам факт його смерті, похорон, приголомшення від зустрічі зі смертю — все це поступово витіснилося з пам’яті хлопчика. Дружина дяді Вані переїхала до міста. Більше Губченко тієї картини не бачив. Власне, навіть саме її існування так само було витіснене з його дитячої пам’яті як щось, пов’язане зі смертю дяді Вані.

Але десь у глибинах пам’яті лишилися залита сонцем бруківка, химерний будинок і кімнатка, що швидше нагадувала балкон. Коли Губченко, уже в дорослому віці, потрапив до Хорватії, в селище Фажена, він побачив таке море, таку стару бруківку й такі самісінькі уквітчані еркери. Він точно знав, що десь колись усе це бачив, але ні комірчини, в якій у дитинстві провів ніч, ні картини в позолоченій рамі не згадав.

Відтоді в нього з’явилося переконання, що в минулому житті він був хорватом, жив на Середземному морі в якомусь рибальському селищі на кшталт Фажени. Губченко був вражений. Він і раніше мав роздвоєне життя — того Губченка, яким був, і того, яким його хотіли бачити люди навколо. А тепер виявилося, що його життя було роздроблене ще й на «до» і «нині». Зрештою, й письменник та вчений — це також різні люди, принаймні для переважної більшості, для невтаємничених.

Ці магічні «до» і «нині» він згадував тепер мало не щодня. Бо дроблення тривало. А може, він просто почав помічати його й там, де не було. І все ж. Його життя до першого випробування МГ й після — це різні життя. Його життя до останньої розмови з Коміренком і після неї — це теж різні життя.

Життя розпадалося на кавалки, кусні й шматки просто на очах. Кожна нова подорож у часі відривала якусь частку душі й кидала її у вічність, а там уривок душі, уривок життя танув, як кубик льоду в теплій воді. Пошматована душа боліла, мов зуб.

Губченко відчував, що він перед усіма винен. Перед донькою і дружиною, перед Тихолозом і Коміренком, перед видавцями й керівництвом інституту, перед усім людством разом узятим. Він знав щось таке, до того ж надзвичайно важливе, чого ніхто з них не знав. І Губченко не міг нікому нічого сказати, пояснити.

Єдина людина, яка б однозначно й одразу повірила йому, це була його доня. Але… Але вона тут же почала б усім про це розповідати — винятково з почуття обов’язку. І дуже скоро опинилася б у божевільні. Останнім її аргументом на волі було б:

— Батьку, скажи їм, доведи їм, покажи їм свою МГ!!!

Годі й казати, що це нічого не вирішило б. Він просто не міг цього зробити. Він знав, що жодна сила не втримає його машину в безпеці, якщо про неї довідається бодай одна жива душа. Працедавці Коміренка зрештою не найстрашніші з тих, хто може дуже скоро стати її власниками. А може й найстрашніші. От у чому біда. Хто кращий,