Читати книгу - "Прокляті"

Атож, може, я й колишня дуже мила дівчинка, яка без жодної млості вживала слова «перешкоджати» чи «млість», і без жодних вагань могла заїхати в пику фашистському тирану, але я продовжувала перейматися тим, як саме поповнюватиму свій дуже небагатий гардероб.

З віддаленого краю натовпу лунає голос Стрільця: «Не будь такою боягузкою! Візьми бісові вуса!»

Звичайно, це саме той талісман, який повністю відбиває особистість цього божевільного. Його вуса — крихітний скальп, що звисатиме у мене з пояса — являють собою щось таке, без чого Гітлер припинить бути Гітлером. Міцно приставивши низький каблук строгого шкільного черевика до шиї тирана, я нахиляюсь над ним і всовую пальці в грубе, наче лобкове, коротке волосся на верхній губі. Пальці мої відчувають тепло й вологу від його дихання. Коли я напружуюсь, щоб укласти всі сили у геркулесів ривок, повіки Гітлера тріпочуть, і його очі пронизують мене списом ненависті. Сильніше натиснувши ногою йому на горло, я різко рву на себе, тягну за короткі волоски з усієї сили — і Гітлер пронизливо верещить.

Натовп охоплює жах, всі роблять крок назад.

Я знову падаю спиною вниз, руки сіпаються ще сильніше, але трофей я не випускаю.

Адольф Гітлер обома руками стискає обличчя, кров ллється у нього між пальцями, ревіння його голосу перетворюється на здушений писк, рукава його форми теж всі в крові й так просякли нею, що яскраво-червоний потік заливає тьмяну свастику, що стримить у нього біля плеча.

У долоні я стискаю теплі маленькі вуса, відірвані мною: вони все ще тримаються за бліду, тонку смужку верхньої губи.

Розділ двадцять дев'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Моє бажання влади і далі росте, так само як і здатність накопичувати її».

Діамантовий перстень, пояснює мені Стрілець, належав колись Єлизаветі Баторі, угорській графині, яка померла і була замкнена у власній загидженій пекельній клітці з 1614 року. Графиня Баторі, яка завжди була красунею, одного разу так вдарила служницю, що в тої пішла кров, і ті місця королівської шкіри, на які потрапила кров, начебто омолодилися. Сприймаючи це диво, як ґрунтовний доказ, графиня зовсім з'їхала з глузду та встановила новий ритуал піклування про шкіру: вона із дивовижною швидкістю найняла й знекровила близько шестисот дівчат, розробивши такий графік, щоб мати змогу постійно приймати ванни з теплої крові. На сьогодні вигляд у графині просто жахливий: вона сидить на одному місці й пускає слину, впавши у коматозний стан через розчарування і заперечення, і ніяк не може припинити бути кровожерливою міс Падлюкою фон Безпринциппер.

Озброєна перснем вампірячої Єлизавети, я змогла легко збити з ніг Адольфа Гітлера. Але тепер, озброєна його крихітними фашистськими вусиками, я просто зробила геть змізернілою цю нацистську надлюдину. Звичайно, коли когось засуджують до Пекла, засунути його ще далі стає майже неможливо. І тому я прийняла таке рішення: його треба запхати у таке місце, куди особисто я ніколи не навідаюсь. Спочатку я обрала Океан комах; однак, поміркувавши ще трохи, я переглянула своє рішення й зупинилась на Болоті вагітності, перерваної на останніх місяцях. Ось воно, це місце, Пекло в Пеклі, цей болотистий ландшафт нічних страхів, де тушковані немовлята киплять собі потихеньку під величезним кіноекраном, невідворотним білбордом, на якому нескінченно демонструють «Англійського пацієнта» у «текніколорі», — саме тут мешкатиме гер Гітлер, позбавлений вусів і власної ідентичності.

Утративши свого демагога, нетямущі трутні Гітлера неминуче тягнуться за мною та Стрільцем, перетинаючи Пустелю лупи по наших слідах, коли ми продовжуємо свою подорож. Звичайно ж, я попрохала їх позбутися позбавлених смаку пов'язок, а щоб зробити прохання більш наполегливим, я трохи помахала богохульними вусиками.

Не встигли ми дістатися Озера теплуватої жовчі — ми зі Стрільцем і наша група новообраних підлабузників, — коли нам зустрілася велична жінка, що влаштувала королівський прийом серед кортежу обслуги, що постійно вклонялася їй і шукала порошинки на її одягу. У якості трону їй слугувала величезна купа зіпсованих горішків у шоколаді «Елмонд Джой», а члени її двору утворювали концентричні кола навколо кайми її сукні з прикрашеної вишивкою парчі. Жінка, яку спіткав нечуваний своєю жорстокістю істеричний припадок, мала корону чи діадему з перлин, що прикрашала її вишукану зачіску. Коли придворні вже вкотре низько вклонились їй, вона перевела погляд на нас із Стрільцем, і її тонка посмішка миттєво зникла.

Коли наше товариство подорожніх наблизилось до цього нового визначного місця, Стрілець нахилився і наблизив губи до мого вуха. Мені у носа вдарив запах поту від його футболки із зображенням групи «Рамонес», коли він прошепотів: «Катерина Медичі…»

Якщо спитати пораду в мого тата, він би відповів так: «Секрет успішності комедіанта полягає в тому, що не треба замовкати доти, доки ви не почуєте сміху». Тобто: будьте стійкими. Тобто: будьте наполегливими. Примусьте сміятися хоч одну людину, а потім, користуючись законом важеля, поширте цей сміх на інших. Як тільки хтось вирішить, що ви кумедні, все більше людей почнуть з ним погоджуватися.

Заховавши крихітні вусики Гітлера у безпечну кишеню спідниці-шортів, я слухала репліки Стрільця.

— Вона, здається, королева. Звідки — не знаю.

Із Франції доби Ренесансу, відповідаю я, королева і дружина Генріха II, померла у 1589-му. Скоріше за все, на вічне пекельне полум'я її засудили за підбурювання, що вилились у масову різанину в ніч св. Варфоломія, коли паризькі городяни жорстоко вбили тридцять тисяч французьких гугенотів. В міру того як ми наближаємося, королева починає затримувати на нас погляд, можливо, відчуваючи мої щойно отримані сили й зростаюче палке бажання збільшити їх. Так само, як Гітлер застряг в образі пишномовного хвалька, а графиня Баторі — у стані вічно молодої красуні, Катерина Медичі, здається, занадто зациклена на своєму високому, благородному походженні.

Стрілець зупинився, дозволивши мені самій продовжити наближення, і кожен мій крок скорочував дистанцію між мною та моїм новим супротивником. З-за моєї спини, стоячи на безпечній відстані, Стрілець вигукнув: «Мочи її, Медісон! Надери їй солодку королівську дупу!..»

Визнаю: цей виклик на двобій може здатися досить грубим і недозрілим, оскільки складався він із того, що я помчала щодуху на ціль, викрикуючи літанію дитячих прокльонів, наприклад: «Готуйся до смерті, ти, брудна, смердюча, дупоголова, немита, дурна, соплива, зарозуміла макаронниця!» — після чого сміливо зіштовхнула Катерину Медичі з її цукеркового трону та спрямувала на неї град ударів ногою, подряпин від нігтів, висмикувань волосся, дикунського лоскотання й жорстоких щипків. Утім, незважаючи на це шкільне варварство, мені вдалося примусити величну Медичі спожити повний рот