Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

— Ви помiтили, — не прореагував на мою похвалу лiсовик, — що скоморохи тут названi слугами диявола, а iгрища їхнi — бiсовими? Отже, як бачите…

— Ой! — несподiвана думка раптом майнула в моїй головi. — Ви ж казали, що родом iз тих часiв i… То, може, ви й брали участь у тих подiях?

— Нi! — зiтхнув Єлисей Петрович. — Я ж усе-таки лiсовик. Жив я тодi не в самому Києвi, як тепер, а в лiсi. Правда, неподалiк, за Перевiсищем. Так тодi називався порослий лiсом Хрещатий яр, де нинi пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тодi дуже, молодий i зелений. У буквальному розумiннi. Нi, не брав я тодi участi в тих подiях. На жаль. Але зараз вiзьму з задоволенням. Разом з вами… Так, значить, тисяча шiстдесят восьмий рiк. А мiсяць який, знаєте?

— Не тiльки мiсяць, а й день у лiтописi зазначений, — сказав Чак. П'ятнадцяте вересня/ I починалося все отут, на цьому мiсцi, на Подолi, на торговищi.

— Ясно! П'ятнадцяте, значить, вересня тисяча шiстдесят восьмого року. Ану-ну! — Єлисей Петрович поставив на часовi-зорi «експозицiю», примружився. — Та-ак!… Скомороха як звали? Нагадайте. — Терешко Губа.

— Та-ак. Губа, значить… Раз Губа, то мусить бути, ясна рiч, губатий. Як Смiян, як Хихиня… Може, вiн навiть предок їхнiй, — Напевне! — вигукнув я.

— Та-ак… Ого-го!… Ну й юрмище на торгу. А он i скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пiзнати зовсiм неможливу. Маски на них. Харi бiсiвськi, як тодi говорили. Ну, що ж, поїхали! — Поїхали! — пiдхопив я. Поїхали! — кивнув Чак.

I враз померкнув свiт менi перед очима, полетiв я, у глиб вiкiв провалюючись.

… Перше, що я почув, то була пiсня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусi, у рогатiй вишкiренiй масцi, пританцьовуючи, голосно спiвав: Ой, хвалився князь, На рать iдучи, Ще й братiв своїх На рать беручи: — Ех, єдиним махом Всiх я побивахом! — Та насправдi то брехня, То є лжа. — Князь вiд половцiв, Мов заєць, бiжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Iзяслава!…

Як тiльки скоморох доспiвав, iз сiрого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнiвнi вигуки: — Iстинно Губа-скоморох глаголить! — Ганьбище!

— Срамота! — Допоки терпiти будемо? — Скликайте вiче, людiє!

I враз загудiв, забомкав, скликаючи на вiче, дзвiн-калатало. I звiдусюди — з Подолу, з передграддя — заспiшили на торговище люди: ремiсники, ковалi, гончарi, сiдельники, шевцi, кравцi, кожум'яки а також купцi, торговцi й смерди (тобто хлiбопашцi, городники).

I поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме мiсце на Подолi, але як воно не схоже не лише на сучасний Подiл, а й на той часiв Богдана Хмельницького, а потiм Сковороди.

Ми стоїмо на просторому майданi, втолоченому тисячами нiг торговищi. Весь Подiл обнесено столпiєм — рубленим з колод валом.

У тому валу ворота, що ведуть на Притику, — гирло рiчки Почайни, де мiстилися клiтi, до яких причалювали баржi. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна рiчка! (Тепер вiд неї й слiду нема.)

Серед рублених подiльських будинкiв i мазанок, що розкиданi у безладдi, височить церква святого Iллi — перший християнський храм у Києвi, зведений ще за княгинi Ольги.

На схилах гори лiпилися деiнде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє мiсто, та здебiльшого хати, хижi й халупи ремiсникiв. Це було так зване передграддя.

Далi починалася Гора — Верхнє мiсто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькi, а також гриднi — княжна охорона. (Все це розказав менi Чак.)

Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стримiла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворiтьми — в'їзд з Подолу i передграддя у Верхнє мiсто. Ворота охороняли закутi в кольчуги воїни в залiзних шоломах, з мечами, щитами i списами. А торговище роїлося i гуло. Людей все бiльшало й бiльшало. Та от…

— Людiє! — закричав хтось гучним голосом. — Половцi розсiялися по всiй землi, сунуть i сюди! Невже допустимо, що прийдуть i топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дiтей, жон i батькiв наших?!

— Не допустимо! — Не бувати цьому! — На брань пiдемо з ворогом лютим!

— Не може князь со дружиною — самi Київ боронити будемо! — Оружно пiдемо на поганцiв! — Не дамо Києва на погубу! Завирувало вiче на торговищi. — Слати до Iзяслава слiв! — Хай дає князь нам зброю та конi! Пiдемо битися! I от уже видiлило вiче по-нашому делегацiю, а по-тодiшньому слiв (послiв тобто), i рушили вони Борячевим узвозом на Гору.

Сторожа бiля ворiт навiть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я i Єлисей Петрович полинули слiдом. От i Верхнє мiсто.

За ворiтьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз бiля Iсторичного музею), а за нею обнесений дерев'яним частоколом кам'яний двоповерховий великокнязiвський палац-терем. Упевнено й смiливо йдуть туди сли. I одступає сторожа. Вийшов на iанок князь Iзяслав. — Що треба? — брови насупив. Вклонилися йому сли: — Половцi розсiялися по всiй землi. Вiче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю i коней, ми будемо ще битися з ними.

Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. iзнизу, Подолу, — в очах мелькнув переляк.

— Нi! — наче камiнь у слiв кинув, повернувсь i зник у теремi.

Мов туча нахмурилися сли — вiдмовив, бач, князь народовi. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворiтьми. Нетерпляче ждуть рiшення. I як почули, що вiдмовив князь, наче греблю прорвало.

— То все вiд Коснячка-воєводи, пса лютого!

— Вiн намовив!

— Допоки знущатися з людей буде!

— Бий Коснячка ненависного!

I кинулися до Коснячкового дворища, що неподалiк вiд Софiї було.

Глянув я на знамениту Софiю Київську. Зовсiм не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втiк вiн кудись. Хтось гукнув:

— Ходiмо звiльнимо людей наших а темницi! I подiлилися люди на два гурти — один гурт пiшов до поруба-темницi, iнший — до князiвського палацу.

Оскiльки скоморохи i серед них Терешко Губа посунули до князiвського палацу,