Читати книгу - "День відбуття"

— Не було кому. Це єдине пояснення. Ніхто з таких чоловіків не помирав після того, як андан, який я ношу, достиг. Тому вони чекають до самого кінця. Якщо ж такого не станеться, а День Відбуття настане, андан прийме перший-ліпший мрець. Тільки у цьому разі андан доведеться вкласти у нього цілком, і якщо його спіткає невдача, якщо, припустімо, я переможу, колонія просто загине. Тому і намагаються вони скористатися більш безпечним методом.

— Зрозуміло, — сказав Сергій. — Отже, прийоми проти ножа, навички двобою вивчалися для боротьби з зомбі…

Юлія мовчала.

— І охоронці також для цього… А пси? — наче пригадав він. — Ти ж ні на крок без пса…

— Пси чують живого мерця, — відповіла Юлія. — А я весь час повинна бути напоготові.

— І мене ти щойно екзаменувала, підозрюючи, щоб це часом не був…

— Так, — відповіла Юлія. — Ти міг загинути і з’явитися їхнім посланцем. Чому ні? Але у цьому разі ти не мав пам’ятати нічого, що знав раніше. Адже мозок людини гине за кілька хвилин після смерті. Ніякий андан не може відтворити його пам’ять.

— Дякую, звичайно, за такі підозри, — пробурмотів Сергій, — відносно моєї можливої загибелі… і воскресіння…

— Я рада, що це не ти, — продовжувала вона. — Він… розумієш, він давно вже десь ходить. Вони вже помітили когось з мерців за допомогою андану, який ще існує там, у них. Цей чоловік давно вже не лежить у могилі, де його поховали. Це свого роду останній, запасний варіант. Андан, який я ношу, достиг. Їхній цикл завершується. Тепер мені лише потрібно померти. Тобто моєму тілу. Справа лише за цим. Це має статися до Дня Відбуття. Якщо ні — колонія починає руйнуватися, оскільки старий андан їх уже повною мірою не зможе забезпечувати. Тож ідеальним для них був би варіант, якщо б мене тут, припустімо, придавило якоюсь каменюкою. Тоді все. Вони заберуть моє єство, відбите на андані, який я ношу. Якщо ж цього не станеться, якщо так і не помре хтось із мічених чоловіків, в останню мить прийде отой обраний заздалегідь, котрий чекає цього дня. Йому введуть весь старий андан без залишку і направлять до мене. Це фізично сильний чоловік з неушкодженим тілом. І тут уже… — вона ковтнула мимоволі, — буде гра ва-банк, з надзвичайно високими ставками з обох боків.

— Ніхто сюди не потрапить. — сказав Сергій. — Гусяче Горло залите водою і заклинене каменем.

— Я думаю, він уже тут. Можливо, він був тут задовго до нас і зараз ходить слідом. Іноді мені здається, що я його відчуваю.

— Я вже годин з десять кручуся навколо вас, ходжу без світла, щоб ви мене не побачили, — Сергій подивився на неї. — Мене ти й чула. Одного разу навіть двічі стріляла. Он — камінням по щоці різонуло. Ще б трохи — і на той світ. До харгілонів, так би мовити…

— Це випадково… — Юлія опустила очі, але зразу ж знову дивилася на нього. — Це було випадково, усього раз. А крім цього більше тебе я не чула. А його чула… Він чекає зручного моменту, щоб напасти.

— Навіщо ж ти полізла сюди? — запитав Сергій. — Сиділа б собі під охороною зі своїми псами.

— Скільки сидіти? Так можна з глузду з’їхати — сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли за тобою прийде оживший мрець із кривим ножем?

— Чому з кривим?

— Це ритуальний ніж. Кривий та тонкий. Йому… знаєш скільки років?

— Нормально… — зауважив Сергій. — Щось на кшталт того, гумового, яким ми тренувалися. Я вже зрозумів. Отже, ти вирішила, що найкращий захист — це напад…

Вона не відповіла. Лише мовчки дивилася перед себе.

Склалося враження, що на нього скотилася величезна кам’яна брила, притиснувши і не даючи дихати. Він мимоволі ворухнув плечима. Перед ним була хвора людина. Божевільна. І не просто якась людина, жінка, яку раніше вважав нормальною, звичайною. За жахливим збігом обставин це була Юлія.

— Ну що ж, — сказав Сергій, — тоді справа за невеликим. При нашому темпі звідси до Серця Диявола півгодини. Там ти нап’єшся своєї святої води, і потойбічний світ стане тобі по барабану. Залишиться небагато: всього нічого, вилізти на поверхню.

— Ото й воно — вилізти… — Юлія похитала головою. — Лише під сонячним світлом антиандан набуде сили. Лише на поверхні. Якщо ми виліземо вночі, то небезпека висітиме наді мною аж до ранку. Якщо мені вдасться отримати антиандан, то зараз він лише циркулюватиме у моїй крові. Поки я тут — звільнитися від їхньої влади буде неможливо.

Сергій виліз першим. З увімкненим ліхтарем, головою вперед. За ним Юлія. Вони рушили далі коридором Західної сітки. На останньому великому розгалуженні, після якого починався прямий шлях до Серця Диявола, Сергій несподівано зупинився, увімкнувши свій ліхтар. Вони вже перейшли гілку, з якою перетинався коридор, коли у нього несподівано виникло якесь відчуття, як то кажуть, шосте. Саме воно примусило його озирнутися на чорний розтвір сусідньої печери. Серце стислося у невідомому передчутті.

— Чому ти озирнувся? — запитала Юлія, сильніше стиснувши його руку, за яку трималася. — Що ти побачив?

— Нічого, — відповів Сергій.

— А чому оглядаєшся? Раніше ти цього не робив!

— Так… Як у тому анекдоті — зовсім нерви ні к чорту стали… — Він криво посміхнувся і додав: — Завдяки тобі, між іншим. Ходімо.

Кидаючи тьмяним світлом по стінах, вони зникли за поворотом коридору. По його стінах ще кілька разів блиснуло, і запанувала темрява.

Тільки тоді щось заворушилося у пітьмі, і почулися важкі кроки. Воно наблизилося до проходу і зупинилося, вийшовши, очевидно, на розгалуження. Почулося важке дихання. Темрява хоч в око стрель. Та це не бентежило того, хто з’явився з бокового коридору. Він і не думав наштовхуватися на стіни та виступи скель, наче бачив у темряві. Звернувши ліворуч, кроки стихли за рогом, де кілька хвилин тому зникли двоє людей.

Тализін досі не