Читати книгу - "Непрохані"

З вулиці вона звернула на ринок. Йшла Медисон широкими кроками, голову тримала високо, і коли люди бачили її, то не дивувалися, що дитина оце сама-самісінька, без батьків. Вони дивувалися тому, якою впевненою, дорослою, цілісною видається ця маленька дівчина.

У Сієтл я прибув за годину до зустрічі. Деякий час провів у крамниці на Четвертій вулиці, де торгували книжками й дисками. В секції джазу я підійшов до знудженого працівника і витяг з кишені мобільник. Поставив йому МПЗ, добуте з телефону Емі. Працівник послухав секунди зо дві, нахиливши голову, й енергійно закивав.

— Бейдербек, — повідомив він. — «Доброго чоловіка важко знайти». Класика як вона є.

Він підвів мене до полиць із дисками, ніжно пробігся по них руками, ніби то була спина коханого чоловіка, і простягнув один мені. На обкладинці було чорно-біле фото ретро-пана з навороченим тромбоном у руках. Я милостиво дозволив продати мені платівку.

— Шкода, шкода, — мовив працівник, поки термінал зв’язувався з моєї карткою. — Я про Бікса. Він був геній. Не знав нот, проте грав мов янгол божий. Помер у двадцять вісім років, власне, допився до смерті.

Він зітхнув так, ніби то була особиста втрата.

Я рушив по Пайк-стріт до ринку і сів за столик на веранді «Сієтлз бест». Досі було зарано. Фішер відмовився щось пояснювати мені по телефону, видно, розсудивши — і недарма — що я не прийду, якщо він усе мені розкаже й так. У голові у мене було порожньо і болісно-яскраво. Вчорашній вечір було невиправно зіпсуто. Повсякчас у мене було відчуття, що Емі навмисно поводиться нормальніше, ніж зазвичай. Вона загалом з тих людей, що можуть взяти сякі-такі дари ланів, вкинути їх на сковорідку — і отримати шедевр кулінарії. Але вчора приготоване нею ледве можна було їсти, і, думаю, не лише тому, що в мене від хвилювання зводило шлунок. Потім вона сіла працювати у вітальні, далі вийшла — вигляд мала відсутній. Курячи на веранді, я дивився через вікно, як вона перебирає книжки на журнальному столику, ніби щось шукає і не може знайти. З нею вже таке траплялося останнім часом, та коли я питав, чи все гаразд, вона казала — так.

Коли вранці я від’їжджав, то сказав, що хочу поспілкуватися з містянами про злочинність у Сієтлі. Емі уважно глянула на мене, ніби хотіла щось заперечити, а потім знизала плечима.

— Щось мені ця ідея не здається хорошою, — мовила вона і повернулася до роботи. Я пробув у дорозі хвилин двадцять, коли він неї прийшла есемеска:

Щасти тобі :-В

Я гадки не мав, що тут думати, і просто сидів за столиком цього холодного ранку, не-думаючи про це. Колись я чув таку собі історію про перших поселенців. Там стверджувалося, що коли європейці нарешті дісталися північно-західного узбережжя Америки як героїчні завойовники нового світу, то з подивом виявили, що місцеві їм геть не дивуються. Так було не тому, що інші білі вже дійшли сюди зі сходу суходолом, а через те, що вже кілька поколінь тубільців час до часу бачили торгові кораблі білих — по одному раз на десять, двадцять, п’ятдесят років — і знали, що то не робота інших індіанців, що то до них наближаються якісь невідомі люди чи нелюди, хай і дуже повільно.

Вперше почувши ту історію, я внутрішньо здригнувся. Не знаю, чи то правда, але воно запало мені в голову: сама думка про ті туманні візити, про дивну форму, що бовваніє вдалині й ніколи не підходить ближче, — але раз її побачивши, вже не розбачиш. Перший натяк на те, що на світі є більше, ніж тобі хотілося б знати, тінь прийдешніх подій, що тобі годі змінити, пришвидшити чи зупинити. Звістка незнаної природи і значення, там, у димці над морем, майбуття, поки невизначене, але вже невідворотне.

Місцеві дивилися і побачили, і тоді відвернули погляди свої від моря і продовжили жити далі.

Але я навряд чи зміг би так вчинити.

Коли нарешті прийшов Фішер, мене вразив його зморений вигляд. Він сів навпроти мене і зробив великий ковток кави зі своєї чашки.

— Дякую, що прийшов, — мовив він.

Я мовчки на нього дивився.

— Гаразд, — він запхав руку в кишеню і завмер. — Я тобі зараз дещо покажу. Потім ще дещо поясню, а тільки потім скажу, що ти бачиш. На це піде кілька хвилин, ти не захочеш слухати, але тобі доведеться, бо інакше ти не зрозумієш, в чому тут мій інтерес. Ясно?

Я кивнув. Він витяг з кишені й подав мені конверт. Я відкрив його і вийняв уміст — два фото шість на чотири. Обидва були каламутні й зернисті, як буває, коли наближуєш картинку сильніше, ніж дозволяє об’єктив.

На першому була жінка на тлі якихось дверей, на вулиці з тих, що можуть бути де завгодно. Двері було відчинено, жінка стояла у профіль до камери, і це була Емі.

Придивившись, можна було побачити ще одну людину на фото — затінений силует у дверях. Судячи з освітлення, фото зробили у надвечір’я.

— Тю, — прокоментував я. Фішер промовчав.