Читати книгу - "Погана"

Вона нахиляється та цілує мене. Губи в неї м’які, теплі й солодкі після протеїнового коктейлю.

– Ніно, – каже Доменіко. – Ти останнім часом його бачила?

– Хто це цікавиться? – запитує Дощ.

– Та, власне, я.

– Оооо… той Ніно, – каже вона, повертаючись до мене. – То ось про кого ти говорила. Як дивно, що ми обидві знаємо одного й того ж хлопця.

Доменіко хитає головою й запалює собі сигару.

Ха, бачив, Доменіко? Жодних катувань не знадобилося.

– Я його бачила. Скільки? – питає вона.

Вона дивиться на Доменіко, потім на мене.

Доменіко зітхає.

– Алвіно, ти береш той недолугий пістолет?

Я витягаю пістолета з кишені. Зважую його між руками. Пальцями відчуваю крихітні об’ємні діамантики та гладжу пістолет, мов кішку.

– Знаєте, я думаю, що беру.

– Скільки за інформацію та за цей пістолет?

Я зиркаю на картонну коробку біля дверей.

– Ой, і ручну гранату. Одну з них теж хочу. – Може знадобитися. Усяке буває. З ними, здається, можна розважитись.

Доменіко закочує очі.

– Ти впевнена, що знаєш, як ними користуватися? Вони дуже небезпечні.

– Так, знаю, тому я собі таку й хочу.

– Вони можуть завдати серйозної шкоди. Вони могутніші за пістолет.

– Господи, припини ці повчання. Я розумію. Я хочу собі таку.

Доменіко стенає плечима та обертається до Дощ.

– Скільки за інформацію, пістолет і ручну гранату?

Дощ допиває решту свого коктейлю.

– Гівняний смак. Не знаю, навіщо я їх п’ю. Вас чимось пригостити, люди? Може, бурбоном чи м’ятним джулепом?

– Niente, – каже Доменіко.

– Мені бурбон, – кажу я.

Мені потрібно випити. Я шаленію. Ніно був у цій кімнаті? Стояв отут, де тепер я стою? Що він хотів? У них був секс? «О згубна, згубна жінка!»[124] Вона відтрахала мого хлопця? Вона відчиняє шафку для напоїв і наливає наші трунки. Один собі та один мені. Простягає мені зо два дюйми бурбону, темного й золотавого, як мед.

– Із льодом? – питає вона.

– Ні, чистий, – відповідаю я.

– Які тобі найбільше подобаються ресторани?

Я відповідаю:

– Не знаю. Італійські?

– То скільки? – втручається Доменіко.

Хоч скільки б було, я заплачу. Я більше так не можу. Це шкодить моєму психічному здоров’ю. Мені потрібно знайти того мудака вчора. Я вся під стресом. Я не пригадую, коли востаннє написала хайку. Думки – якась переплутана маячня. Я випиваю напій одним ковтком. Бурбон обпікає мені горло.

– Десять тисяч євро, – каже Дощ. – І я додам безкоштовних патронів.

Вона досипає трохи куль у футляр із пістолетом.

Доменіко свистить крізь зуби.

– Добре, – кажу я. – Де він?

Вона підіймає тонку, бездоганну брову. Дивиться прямо на мене.

– Спочатку гроші, крихітко.

– Яка я тобі крихітка?

Я вихоплюю товстий жмут грошви зі свого ліфчика.

– Один, два, три, чотири… – Я відраховую десять штук євро.

– Ніно приходив сюди кілька днів тому.

Я знала. Я відчувала його запах.

– Він хотів змінити особистість. Я дістала для нього паспорт, водійські права…

– Оооо, а мені так можна?

– Він змінив ім’я на Луку Манчіні.

– Лука? Що, бля?

– І він купив пістолет. Новий «Ґлок 40».

ГЕП. ГЕП. ГЕП.

Хтось стукає у двері.

Я чую голос, що кричить іззовні:

– SIGNORINA. POLIZIA.

Piazza della Republica[125], Рим, Італія

– POLIZIA. POLIZIA.

Це дитячий голос – високий і тонкий.

– Чорт. Це в мене на шухері стоять, – каже Дощ. – Ходімо.

Вона запихає гроші в сумочку, що лежить на канапі. Це наплічник від Марка Джейкобса, сапфіровий, як її очі.

Доменіко гарчить:

– Che palle[126].

Дощ наказує:

– За мною.

Вона біжить у глибину квартири та через кухонні двері. Добре, що ми на першому поверсі.

Я вихоплюю свій пістолет із футляра, і жменьку куль, і ручну гранату. Кваплюся за Дощ і Доменіко через сад.

Доки ми вибігаємо крізь ворота – розпихаю зброю по кишенях.

Дощ обертається та пильно дивиться на Доменіко.

– Звідки тут узялися копи?

– Не знаю. Я їх не викликав.

– Бейонсе?

– Гадки не маю.

Я готова об заклад побитися, що це ті сицилійські копи знову прийшли по мене. О Господи, чого б їм просто не дати мені спокій? Я що, завжди буду втікати?

Ми з Дощ і Доменіко мчимо брукованою вулицею на залюднену площу. Вона називається Piazza della Rotonda[127]. О, погляньте, там Пантеон. Хіба не круто? Він розкішний. Грандіозний. До біса величний. Майже милю заввишки, з високими колонами та величезним куполом. На фасаді вигравірувано латинські літери. Я й гадки не маю, що там написано. Озираюся поглянути, де поліція, але не бачу її. Поки що.

– Я відведу вас туди, де зупинився Ніно, – говорить Дощ. – Ідіть сюди.

Ми поспішаємо за нею площею.

– Гей, сповільнись. – Я вже ледь дихаю. Вона значно тренованіша за мене.

Ми біжимо повз тратторію, у ній просто вирує міське життя. Це чудове місце для спостереження за людьми. Я могла б увесь день тут просидіти, жуючи дешеві чипси та сьорбаючи холодне біле вино. Але, мабуть, не зараз. Ми зайняті. Ми от-от його знайдемо.

Ох ти ж бля.

ОСЬ ВОНО.

Тепер – будь-якої миті.

Ми звертаємо за ріг на вулицю. Дощ зупиняється і вказує на будівлю.

Персикові віконниці. Кремові стіни, на них – гарненькі квіточки.

– Ти жартуєш? Він там?

– Цить, – каже Доменіко.

Він витягає свій «Кольт» завдовжки з фут. Я хапаюся за «Даймондбек».

Я завмираю.

У повітрі висить напруження.

А тоді раптовий, оглушливий шум:

ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.

Я обертаюся.

Дощ лежить на землі.

На її лобі з’явилися дві чорні діри. Чорт. Що це було? Це що, я? Я розглядаю пістолет. Дивлюся на дуло. Але воно холодне. Я не стріляла. Та він же, бля, навіть не заряджений. Це не я. То хто тоді? Копи? Доменіко? Я підводжу погляд і бачу, як Доменіко мчить площею. Але це не міг бути він: він був попереду. Я бачила, що він робить. Люди кричать. Серйозно, що відбувається? Я оглядаю площу. Жодних копів. Але потім… Ніно. Звичайно. Він, либонь, постеріг нас. Ми стоїмо просто перед його квартирою. Я підводжу погляд і бачу, що вікно відчинене. Мереживна завіса вигойдується надвір. Він нас помітив чи почув. Він чекав на нас, нетяма. У животі в мене здіймається нудота. У голові думки безладно рояться. Я дивлюся на груди Дощ. Не ворушаться. Вона не дихає. Чортів Ніно. Це збіса хуйово. Навіщо йому було вбивати Динаміт? Що я собі думаю, чому просто стою тут? Мені треба бігти.

Я чую гучну сирену.

З’являється патрульний автомобіль. Це блискуча чорна машина з тонкими червоними лініями й написом «Карабінери» білими літерами. Автомобіль бере праворуч і мчить до мене, перекриваючи кінець вулиці.

З нього вистрибує коп і кричить на мене:

– Бла, бла, бла, бла, бла.

Він націлює свій пістолет просто мені в голову. Я дивлюся на «Даймондбек» у своїй руці. Відчуваю страшну слабкість. У вухах у мене дзвенить. Я повертаюсь і біжу площею назад. Повз фонтан. Повз бічну вулицю. Повз кав’ярню з терасою. Рим мерехтить переді мною запаморочливим виром. Я хекаю. Пітнію. Задихаюся. Серце калатає. Куди я зібралася? Я біжу, біжу й біжу. Щойно почавши, я усвідомлюю свою помилку. Я справді лайново бігаю.