Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Та тепер я повалила Дракона, вчепившись йому у плечі. Коли ми впали, його стегно втиснулося між моїми стегнами крізь спідниці; один тремтливий поштовх — і я з подивом почала усвідомлювати дещо нове. Він застогнав — голос у нього став глибшим, — а його руки ковзали мені у волосся, розплутуючи слабкий вузол довкола моїх плечей. Я трималася за нього руками та чарами водночас, наполовину приголомшена й наполовину радісна. Його худорлява твердість, обережна вишуканість його розкішних оксамиту, шовку та шкіри, які зминалися під моїми пальцями, раптово набули зовсім іншого значення. Я сиділа в нього на колінах, осідлавши його стегна, а його тіло жарко притулилося до мого; його руки майже болюче стиснули мені стегна крізь сукню.

Я схилилася над ним і поцілувала його знову, охоплена чудовим відчуттям, сповненим простого жадання. Мої чари та його чари злилися воєдино. Його рука ковзнула моєю ногою вгору, під спідниці, і його вправний, вмілий великий палець погладив мене один раз між ногами. Я тихенько та вражено зітхнула, ошелешена, як узимку. Мої руки та його тіло охопило мимовільне мерехтіння, наче сонячне світло на річці, що тече, і всі нескінченні гладенькі пряжки, що збігали його курткою спереду, відкрилися та розсунулись, а шнурки у нього на сорочці розв’язалися.

Я ще геть не усвідомлювала, що роблю, поки мої руки не опинилися на його оголених грудях. Чи я швидше дозволила собі лише продумати все достатньо далеко, щоб одержати те, чого хотіла, а виразити це словами собі не дозволила. Проте я не могла не зрозуміти тепер, коли він сидів піді мною так приголомшливо розхристаний. У нього навіть на штанях розв’язалася шнурівка — я відчула, як вона вільно торкається моїх стегон. Він міг відгорнути мої спідниці та…

Мої щоки запашіли з відчаю. Я хотіла його, я хотіла хоч якось відірватись і втекти, а понад усе я хотіла знати, чого з цього хочу більше. Я застигла й витріщилася на нього великими очима, а він у відповідь витріщився на мене; настільки роздягнутим я його ще не бачила, обличчя йому розпашіло, а волосся було скуйовджене, розхристаний одяг звисав з нього, і він рівною мірою був вражений і практично обурений. А тоді він сказав мало не собі під ніс:

— Що я роблю? — відвів мої руки, схопивши мене за зап’ястки, та зіп’яв нас обох назад на ноги.

Я непевно відступилася та наштовхнулася на стіл, розриваючись між полегшенням і жалем. Він відвернувся від мене, уже міцно й різко зав’язуючи собі шнурки, а його спина випрямилась у довгу напружену лінію. Розмотані нитки моїх чарів поступово загорталися назад у мою шкіру, а його — вислизали від мене; я притиснула руки до розпашілих щік.

— Я не хотіла… — бовкнула я й замовкла — я не знала, чого я не хотіла.

— Так, це абсолютно очевидно, — рикнув він з-за плеча. Він застібав куртку поверх відкритої сорочки. — Геть звідси.

Я втекла.

У моїй кімнаті сиділа на ліжку Кася, яка похмуро мучилася з моїм кошиком для штопання; на столі лежали три зламані голки, і вона лише з величезними труднощами робила довгі неохайні стібки на вільному клаптику.

Коли я вбігла всередину, усе ще з червоними щоками та в зім’ятому одязі, задихаючись так, ніби прийшла з перегонів, вона підняла очі.

— Нєшко! — вигукнула вона, відкинувши шитво та підвівшись. Вона зробила крок і сягнула моїх рук, але завагалася: вона вже навчилася боятися власної сили. — Ти… він…

— Ні! — заперечила я, і я не знала, рада була чи шкодувала. Тепер у мені були лише власні чари, і я невдоволена гепнулась на ліжко.

Часу на роздуми над ситуацією мені не дали. Тієї ж ночі, невдовзі після півночі, Кася різко встала поряд зі мною, і я мало не випала з ліжка. У дверях кімнати стояв Дракон із незрозуміло напруженим обличчям, а в його руці палав вогник; він був у нічній сорочці й халаті.

— На дорозі солдати, — сказав він. — Одягайтеся, — повернувся й пішов, не сказавши більше жодного слова.

Ми обидві квапливо встали та влізли у свою одіж, а тоді, не озираючись, побігли униз сходами до великої зали. Дракон стояв біля вікна, уже вдягнений. Я бачила вершників на віддалі, великий загін: два ліхтарі на дов­гих жердинах попереду, ще один ззаду, на збруї та кольчузі виблискувало світло, а двоє форейторів вели за ними вервечку вільних коней. Попереду вони несли два знамена, перед кожним з яких був невеличкий круглий згусток білих чарів: із зеленим триголовим звіром, схожим на дракона, на білому тлі (герб принца Марека), а за ним — герб із червоним соколом з випущеними пазурами.

— Чому вони їдуть? — я зашепотіла, хоча вони були надто далеко, щоб почути.

Дракон відповів не одразу, а тоді сказав:

— Через неї.

Я потягнулася й міцно схопилась у темряві за Касину руку.

— Чому?

— Тому що я заражена, — сказала Кася. Дракон злегка кивнув. Вони йшли позбавити Касю життя.

Я надто пізно згадала свого листа: не прийшло жодної відповіді, і я взагалі забула, що його надсилала. За якийсь час після цього я дізналася, що Венса, покинувши вежу, поїхала додому та впала у хворобливе заціпеніння. Інша жінка, що приходила посидіти біля її ліжка, відкрила листа, думаючи зробити добру справу, та повсюди рознесла плітки про нього — новину про те, що ми витягнули когось із Пущі. Вона досягла Жовтих Боліт; вона досягла столиці, принесена бардами, а там вона привернула до нас увагу принца Марека.

— Тобі повірять, що вона не заражена? — сказала я Драконові. — Вони мають тобі повірити…

— Як ти, можливо, пам’ятаєш, — сухо мовив він, — я в цих питаннях маю негативну репутацію, — він визирнув із вікна. — І я сумніваюся, що Сокіл дістався аж сюди лише для того, щоб зі мною погодитися.

Я повернулася до Касі — обличчя в неї було спокійне та неприродно застигле, — вдихнула та схопила її за руки.

— Я їм не дозволю, — сказала я їй. — Не дозволю.

Дракон нетерпляче пирхнув.

— Ти плануєш висадити їх у повітря разом із загоном королівських солдатів? А що після цього — втекти в гори і стати розбійниками?

— Якщо доведеться! — сказала я, але повернулася, відчувши, як