Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

високотрав’я в них над головами, а небо ще зберігало нічний фіолет, хоча вже набувало світло-блакитного ранішнього відтінку. Обидва згадали дитинство, ту чарівну пору, коли над ними дрімучим лісом нависали височенні трави і довкола чекало стільки усяких пригод. На тлі величезного місяця маргаритки здавалися гігантськими фантастичними ромашками, а кульбаби — чарівними кулями. Усе було таким, як на малюнку на шпалерах у їхньому дитячому садочку. Над ними височів берег ріки, і всі кущі та трави на ньому здавалися їм велетенськими.

— Присягаюсь Юпітером, — вигукнув Фламбо, — ми неначе в зачарованому королівстві!

Отець Браун рвучко підвівся із дна човна і, сидячи, перехрестився. Рухи його були такі поспішні, що Фламбо поглянув на нього з подивом і запитав, у чому справа.

— Автори середньовічних балад, — відповів священик, — знали про чари набагато більше, ніж ми з вами. У зачарованих королівствах трапляються не лише добрі речі.

— Нісенітниця! — вигукнув Фламбо. — Під таким безневинним місяцем можуть відбуватися лише приємні речі. Я пропоную негайно вирушати, аби побачити, що там попереду! Може статися, що ми швидше помремо і зогниємо, допоки нам ще раз трапиться нагода побачити такий місяць і мати такий гарний ранковий настрій.

— Нічого не маю проти, — відповів отець Браун. — Я ж не казав, що не варто заходити у зачароване королівство, я лише нагадав, що це завжди небезпечно.

І, відштовхнувшись від берега, вони тихо попливли вгору річкою, а над ними тьмяніли яскраво-бузкове небо і блідо-золотистий місяць, аж поки всі ті кольори не зблідли перед сяйвом світанку. Коли перші яскраві промені пурпуру, золота і срібла прорізали небо з кінця в кінець, їх зненацька заслонили обриси найближчого містечка чи селища, розташованого попереду на березі невеликої річки, у гирло якої вони запливли. Світанок уже перетворився на світлий ранок, і можна було все добре роздивитися, навіть дахи та місточки того прирічкового поселення. Будинки з довгими, низькими, навислими дахами, здавалося, збіглися до води на водопій, немов череда величезних сіро-червоних корів. Світанок дедалі яскравішав і вже помалу переходив у звичайний робочий день, але ні на пристанях, ні на мостах того тихого містечка не було видно ані душі. Нарешті вони помітили якогось безтурботного чоловіка, очевидно — не з бідних, що оперся на палю над тихою водою, — у сорочці нарозхрист, з обличчям таким круглим, як той місяць перед заходом, у його нижній півкулі вигравали промінчики червоно-рудої бороди. Важко сказати, що керувало Фламбо в ту мить, але він звівся на повний зріст у хиткому човні й гучно запитав чоловіка, чи не знає той, де тут Очеретяний острів або будинок. Той лише ширше посміхнувся і мовчки вказав на вигин ріки, що виднівся попереду них, якщо рухатися проти течії. Фламбо, так само без зайвих балачок, повеслував туди.

Човен безліч разів минав трав'янисті повороти річкового берега і тихі, порослі очеретом гладі поза ними. Їм той пошук вже мало не набрид, аж тут човен, зробивши поворот під несподівано гострим кутом, зайшов у чисте, спокійне плесо, вигляд якого миттю заволодів їхньою увагою. У центрі тої заводі чи озера, звідусіль оточеного очеретяною стіною, простягнувся невисокий довгий острівець, а на ньому — така ж присадкувата і продовгувата хатина — щось наче бунгало, зроблене з бамбука чи якогось іншого міцного тропічного очерету. Вертикальні стебла, якими були вимощені стіни, виявилися блідо-жовтими, а похилі діагональні стебла даху — темно-червоними, брунатними.

Загалом хатина була досить типовою і нічим особливим не вирізнялася. Ранковий вітерець шелестів очеретяними заростями довкола острова і, дивна річ, вдихав мелодію в ту трубчасту будівлю, немов у величезну сопілку.

— Клянуся всіма святими! — вирвалося у Фламбо. — Ось де це місце! Ось він, Очеретяний острів! І на ньому, безсумнівно, — Очеретяний будинок. А той опецькуватий добряк з бородою був, мабуть, чарівником.

— Може, й так, — спокійно відказав отець Браун, — але чарівники бувають як добрі, так і злі.

Тим часом невгамовний Фламбо вже витягав човен на берег. Вони стояли перед дивовижним тихим будиночком на вузькому загадковому острівці.

До річки та єдиного там причалу будинок був повернутий задньою стіною, а головний вхід, розташований з протилежного боку, виходив у довгий острівний сад. Відтак обидвом гостям довелося йти до нього вузенькою стежкою, що огинала будинок з трьох боків, попід невисоким піддашком. Крізь кожне з вікон у трьох стінах будинку їм було видно довгу, добре освітлену кімнату, оздоблену панелями зі світлого дерева, з багатьма дзеркалами і прибрану, наче для вишуканого ланчу. З обох боків біля вхідних дверей, до яких їх, врешті, привела стежина, стояли бірюзові вази під квіти. Двері неквапом відчинив прислужник — високий, сухорлявий, сивий і апатичний. Він упівголоса проказав, що князь Сарадин у від'їзді, однак може повернутися додому з години на годину і все вже готове до приїзду його самого та гостей. Але досить йому було побачити візитку з написом, зробленим зеленим чорнилом, як сухе, мов пергамент, обличчя старого слуги вмить ожило і він з несподіваною ґречністю запропонував їм залишитися:

— Його величність ось-ось над'їде і буде прикро здивований, якщо його не дочекаються запрошені ним добродії. Він розпорядився, щоб у нас завжди була напоготові холодна закуска для нього та його друзів, і я певен, що він був би радий, якби я пригостив вас.

Зворушений і зацікавлений Фламбо люб’язно погодився, і вони пішли за старим, що церемонно провів їх у довгу кімнату зі світлими панелями. У ній не було нічого особливо примітного, за винятком, хіба, того, що її довгі низькі вікна чергувалися з продовгуватими дзеркалами, які створювали у кімнаті ефект світлості й просторості. Враження було таке, начебто сідаєш за стіл просто неба. У кутках висіли простенькі картини, одна — велика чорно-біла фотографія юнака у військовому мундирі, друга — ескіз, виконаний червоним олівцем, із зображенням двох довговолосих хлопчиків. На запитання Фламбо, чи той юний вояк, часом, не князь, лакей заперечно похитав головою і коротко пояснив, що це його молодший брат, капітан Стівен Сарадин. Тут він раптово замовк