Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

У Сибір Довгий і Клоун їхали кілька днів, петляючи, замітаючи сліди, а назад дорога була короткою: заарештованих доставили літаком за добу.

Уже в літаку, як доповіли конвоїри, Самсонов розплакався, але під злим поглядом свого дружка злякано затих. А Кравців увесь шлях — від сибірського промислу до камери попереднього ув'язнення у рідному місті — злобно мовчав, кидаючи зацьковані погляди на конвоїрів. І не важко було здогадатися, що він думав у ці, справді нескінченно довгі для нього, хвилини…

У коридорі міліції Коваля перестрів з порожнім графином у руках Вегер.

— Здравія бажаю, товаришу підполковник! — привітався начальник карного розшуку. — І майор Бублейников уже тут. Зараз тільки холодної води принесу.

Коваль штовхнув двері і ввійшов у невеличкий задушний, незважаючи на розчинене вікно, кабінет. Назустріч піднявся Бублейников.

— Давно чекаєте? — сказав Коваль, потискуючи йому руку.

На столі перед Бублейниковим лежав чистий аркуш паперу, у кількох місцях продірявлений. Зовні спокійний, з незворушним, часом ніби кам'яним обличчям, майор у хвилини напружених роздумів, хвилювань дірявив авторучкою або олівцем папір, що потрапляв під руку. Бувало, через неуважність проколював навіть документи і мав за це неприємності.

Казанком Бублейников майже не займався, вважаючи версію «Циган-убивця» марною справою. Коваль не міг тепер не віддати належне інтуїції свого колеги. А от Довгий і Клоун зацікавили майора по-справжньому, і варто було їх привезти, як він першим прибіг у міліцію.

Повне мідно-червоне обличчя Бублейникова зараз блищало від поту.

— Убивча спека, Дмитре Івановичу, — поскаржився, витираючи лице хусточкою. — Зовсім зварився. Лазня, та й годі! — Коваль звернув увагу, що майор одяг цупкий формений мундир. — Літо цього року — не дай бог.

— У камерах, певно, прохолодніше, — посміхнувся Коваль. — А ви комірець розстебніть.

— Ну, цим двом, що в камерах, не заздрю, — вигукнув майор, не звернувши уваги на дозвіл підполковника. — їм, думаю, там гарячіше, ніж тут… Вегер зараз холодної водички принесе, — додав без прямого зв'язку з попередніми словами.

Коваль оглянувся і примостився на стільці під стіною, обпираючись ліктем на хитку тумбочку. За стіл не сів: не любив під час допиту сидіти стовпом, навпаки, — ходив, поглядав з вікна на вулицю, на машини, людей, на будинки і черепичні дахи, на мінливі фарби неба, бо це сприяло вільному польоту думки, викликало несподівані асоціації, допомагало невиразним міркуванням набирати точних обрисів. А з-за столу у такому маленькому кабінеті і вибиратися важко.

До того ж, як переконався, столи насторожують людей, заважають безпосередньому контакту з ними.

Двері розчинилися, впустивши Вегера з повним графином.

— Ну от, — сказав капітан, ставлячи графин на стіл. — Вода є. Якщо дозволите, Дмитре Івановичу, приступимо, — звернувся до Коваля. — Я уже наказав привести Самсонова.

Підполковник кивнув. Він розумів вибір Вегера — Клоун був слабшою ланкою у парі Довгий — Клоун.

— Вистава зараз буде. Кеди я йому приготував. У яких він стрибав… Я цих акробатів посадив, звичайно, у різні камери, щоб не дуже складно брехали, — засміявся капітан.

… От уже й сам Клоун стоїть перед ними: незграбний, вузькоплечий хлопець, на безбровому обличчі якого вирізняється великий ніс і злякані сірі очі.

Коваль відіслав конвоїра і дозволив підозрюваному сісти. Самсонов відразу втупився поглядом у графин, іще запітнілий і вкритий перлинами крапель.

Похмуро відповідаючи на запитання: «Ім'я? Прізвище? Рік і місце народження? Судимості?..» — він не відводив погляду від графина.

— Пити хочете, Самсонов?

Хлопець кивнув. Коваль налив йому склянку води.

— Ну, а тепер що розкажете нам цікавого? — не по формі почав допит підполковник, забираючи порожню склянку.

Клоун витріщився на нього. Такого запитання не чекав.

— Ну добре, — погодився Коваль, коли йому набридло мовчання. — Не хочете розповідати? Тоді поговоримо про менш цікаве. Що ви робили в ніч на шістнадцяте липня, де були, з ким?

Самсонов ніби ще дужче закам'янів. Тільки повні страху очі свідчили, що перед офіцерами жива людина.

— Пригадали?.. В ніч перед тим, як втекли звідси разом із своїм дружком Кравцівим, Довгим, як ви його називаєте?

Самсонов усе так само тупо дивився на графин, на краплі на ньому.

— Іще води?

Самсонов похитав головою.

— Що ти мовчиш, коли тебе питають? — гримнув Бублейников. — Мову відняло?

Коваль жестом зупинив майора.

— Гаразд. Староминаївську вулицю знаєте?

Самсонов кивнув.

— Ну от, — задоволено відзначив підполковник. — Були ви на ній у ніч на шістнадцяте?

Затриманий здригнувся і ледь чутно прошепотів:

— Ні.

Це була не найрозумніша відповідь, але він цього не відчув.

— Голосніше, — попросив Коваль, даючи Самсонову можливість ще раз обдумати свою відповідь. — Були чи ні?

— Ні, — більш упевнено сказав Самсонов і, ніби чіпляючись за соломинку, що, як здалося йому, могла врятувати, закричав: — Не був я, не був!

— Не кричи, — зупинив його Вегер. — То мовчиш, немов удавився, то горлаєш на всю кімнату. — Глянувши на підполковника, простяг руку до сейфа, відчинив його і витяг звідти загорнуті в газету китайські кеди. — Твої?

Самсонов дивився на кеди округлими очима. Про що він думав у цю мить, що бачилося йому за тими старими із стертими носками кедами? Може, поставали перед ним шибениця, яку бачив у кіно, чи націлені на його груди дула автоматів?..

Він мимоволі підібгав ноги, взуті тепер