Читати книгу - "В погоні за Привидом"

Коли минуло чверть години, Нікітін рішуче встав із-за стола, збираючись піти у двір подивитися, чому там так довго возиться майор Кірєєв, але в цей час у коридорі пролунали поспішні кроки.

«Нарешті!» — з полегшенням подумав Нікітін і знову сів за стіл.

Двері кабінету відчинилися, і полковнику досить було тільки поглянути на щасливе обличчя Кірєєва, щоб зрозуміти, що розшуки тайника Джонсона закінчилися успішно.

— Ну, поздоровляю, Антоне Івановичу, від усього серця поздоровляю! — широко усміхнувся Нікітін.

Міцно потиснувши простягнуту руку, Кірєєв подав полковнику маленький, пофарбований темно-коричневою фарбою мікрофотоапаратик.

Полковник уважно покрутив його перед очима і, витягнувши з нього малесеньку круглу касетку з плівкою, сказав:

— Цю річ ми надішлемо до фотолабораторії. А ви, Антоне Івановичу, забирайте фотоапаратик і їдьте до «Світлячка».

Полковник знав уже задум Кірєєва і майже не сумнівався в успішному його завершенні.

О пів на дванадцяту ночі машина майора Земцова швидко мчала по Ленінградському шосе, прямуючи до Аеропорту. За рулем її сидів Кірєєв, на задньому сидінні — Голубєв. У дзеркальце над вітровим вікном машини майор бачив його заспане, здивоване обличчя, освітлене мерехтливим світлом вуличних ліхтарів. Здавалося, він ще й досі не опам'ятався після того, як Кірєєв несподівано розбудив його, заявивши, що треба негайно виїхати в кафе «Світлячок», де Голубєв зможе зробити цінну послугу радянській контррозвідці.

Відчувалося, що майор Кірєєв дуже поспішає. Він гнав машину майже на граничній швидкості. За правим вікном промайнули вогні готелю «Радянський», стадіон і метро «Динамо». Машина наближалася до Аеропорту. Ось і метро, а трохи далі — кафе «Світлячок».

Кірєєв загальмував машину і обернувся до Голубєва:

— Зачекайте мене тут. Я повернусь хвилин через п'ять.

Майор швидко вискочив на тротуар і зник за дверима кафе, з відчинених вікон якого чути було веселу музику. Коли Кірєєв повернувся до машини, Голубєва у ній не було.

… Дзвінок, якого Кірєєв чекав весь наступний день, пролунав лише ввечері.

— Київський вокзал, поїзд сімнадцятий, вагон шість, — лаконічно доповідав майору його помічник. — Купе четверте. Три місця у ньому наші.

— Коли відходить? — запитав Кірєєв.

— О десятій хвилині на першу.

… В купе м'якого вагона сиділи три пасажири. Двоє біля вікна безтурботно розмовляли, ділилися враженнями про столицю, третій читав газету. В тих, що розмовляли, з вимови легко було впізнати українців. Обидва вони були молоді, засмаглі, веселі. Пасажир, який заглибився в читання газети, на вигляд був старший. Здавалося, він так захопився якоюсь статтею, що і не помічав нічого, що відбувалося в купе.

Заговорило радіо поїзда. Диктор сповістив про відхід поїзда через п'ять хвилин і попросив проводжаючих вийти з вагонів. Пасажир, який читав газету, поглянув на ручний годинник.

Пролунав свисток паровоза. Протяжно заспівали гальма тяги під вагоном.

— Що ж це ми, неначе неповним комплектом поїдемо, — промовив один з молодих людей біля вікна. — Четвертого все ще немає.

Але в цей час обережно прочинилися двері і в купе просунувся спочатку чемодан, а потім худорлявий, блідий чоловік у плащі, окулярах і солом'яному капелюсі.

— Про вовка помовка, а вовк тут! — весело промовив той самий з молодих людей, усміхаючись. — Тільки що про вас згадували.

Чоловік у плащі допитливо подивився на молодих людей і перевів погляд на третього пасажира. Цей все ще не відривався від газети, яка заважала тому, що зайшов, роздивитися його обличчя.

— Мало не спізнився! — із зітханням сідаючи на вільне місце, проти пасажира, який читав газету, промовив четвертий пасажир. — У Москві майже завжди так: закрутишся, а потім летиш на поїзд, висолопивши язика, і ледве-ледве встигаєш сісти.

— Добре однак, що встигли, — серйозно промовив пасажир, який читав газету. — А то ми вже думали, що даремно вас тут чекаємо, пане Голубєв.

Чоловік у плащі поривчасто схопився з місця, але молоді люди, які сиділи біля вікна, зразу ж кинулися до нього і міцно схопили його за руки.

— Обшукайте його! — наказав майор Кірєєв.

Це він, закриваючись газетою, чекав тут Голубєва;

— Невже ви не догадалися, Голубєв, — говорив далі майор, — що, залишивши вас самого в машині, ми спеціально влаштували вам пастку? А я вважав вас розумнішим.

— У мене не було іншого виходу, — похмуро промовив Голубєв і додав із злою усмішкою: — Але тільки і ви даремно думаєте, що я захопив із собою фотоапарат Джонсона. Він тепер у надійних руках.

— Цілком можливо, — спокійно погодився Кірєєв. — Однак плівка у ньому не та, за якою ви полювали. Та, між іншим, і той, кому ви сунули фотоапарат на вокзалі, теж у наших руках. Адже ми вас ні на секунду не випускали з уваги, як тільки ви з машини моєї втекли.

Переглянувши відібрані у Голубєва документи, майор Кірєєв зауважив:

— А паспорт і гроші вам, видно, дали в обмін на фотоапарат? Виходить, що з автомата ви дзвонили резидентові: доповідали про виконання завдання. Так, хитро була задумана ваша операція, але і ми, здається, не