Читати книгу - "Фіолетові діти"

— У прямому, у прямому… Зараз будемо зникати, — його погляд лукавий, з відтінком зухвалості.— Беріть повільно однією рукою своє пальто, а другу давайте мені.

Він і собі обережно бере до рук куртку.

— Як це? — не розумію я, та все ж слухняно притискаю до себе одяг і простягаю йому вільну руку.

— Побачите, — тихо шепоче він, — будьте спокійною, вдавайте, що розмовляєте, мов нічого не сталося.

— А оточуючі нічого не помітять? Як ми зникнемо?

— Ні,— зверхньо всміхається.

— Тобто вони не побачать?

— Як вони можуть побачити, вони ж у це не вірять…

— Не розумію, чому не можуть побачити?

— Я ж кажу: тому, що не вірять, що це можливо. Їхній комп’ютер, тобто голова, створить для них раціональну казочку, щоб не зависнути, і вдасть, що вони на мить відвернулися, відволіклися, втратили пильність, а за цей час ми кудись пішли, вибігли. Він, цей комп, на такі викрутаси дуже вигадливий, — пояснює він і додає, дивлячись мені в очі: — А тепер мовчіть і ні про що не думайте, мені знадобиться багато енергії, щоб ми забралися звідси разом.

Я намагаюся бути спокійною. І раптом на секунду западає повна темрява, якось холоне в животі (доволі неприємне відчуття), а потім я з Кирилом опиняюся на вулиці біля станції метро. Я очманіло оглядаюсь. Люди ходять, машини їздять. Холодно. І ніхто не звертає уваги на те, що секунду тому нас тут не було.

— Ну у вас і вигляд, бачили б ви себе у дзеркало! — посміхається Кирило та натягує куртку. — Та не дивіться ви на мене так, одягайтеся й пішли, все нормально минулося. Нормально! Треба трохи потренуватися, і ви так зможете.

Я вдягаюся й ошелешено йду поряд із ним. Я й забула про всі ці «фіолетові» штуки. Кирило самовдоволено мугикає та веде далі:

— Хоча… Це мій коронний номер.

— Що саме — коронний номер? Чому твій? — я ще не прийшла до тями, і думки в мене плутаються.

— Ну, це… переміщатися. У кожної людини, ну, є ніби здібність до чогось свого. Мені простіше за все переміщатися в просторі. Як це по-правильному називається? Телепортація, здається? Іншим простіше, наприклад, впливати на настрій людей. Ще комусь — читати думки.

На вихідних ми з Кирилом зібралися до Верболаза на дачу. Кирило щось йому наговорив і домовився з ним зустрітися нібито для консультації.

До Верболаза ми поїдемо на маршрутці. Спочатку доберемося до с. Багатого, а потім трохи пройдемо пішки. День сьогодні видався вологим — відлига, але якась на осінній манер. Бо все розтануло, але сонця не було — воно навіть не блідло за сірими хмарами.

До зупинки під’їжджає яскраво-жовтенький «Богдан». Ми заходимо в майже порожній салон і всідаємося на задні сидіння. У нас є трохи часу поговорити, тому я питаю:

— Розкажи, і як ви це робите? Ти там говорив щось про комп’ютер…

Кирило трохи прокашлюється, як лектор перед лекцією, і починає:

— Це моя особиста теорія… і я не претендую на науковість…

Я посміхаюся. Він теж. На секунду заглядає мені в очі, а потім та веде далі:

— Так ось, за моєю теорією у кожної людини в голові є комп’ютер. Це — наш мозок. Він вмонтований від народження. Але у звичайних людей він, так би мовити, не під’єднаний до глобальної мережі. Цей комп’ютер займається обробкою виключно тієї інформації, якою володіє. А володіє він тільки тією інформацією, яку в нього вклали, як і звичайний комп’ютер. Ця інформація — це уявлення про світ. Про який ми, своєю чергою, дізнаємось у свого оточення. Виходить, ми живемо у світі, спроектованому оточенням. З нього, з цього світу, не вийти звичайним людям. Хіба що зламати або обдурити свій комп’ютер. Але це небезпечно. І, як ви розумієте, не так просто. Можливо, мені, і таким як я, пощастило. Хоча глобальна мережа існувала завжди…

— Глобальна мережа? Що це? — питаю.

Кирило робить паузу, замислюється.

— Що я називаю глобальною мережею? Це складне поняття, по-простому — це безмежний потік. Потік, що все з’єднує. Чимось схоже на Інтернет… Але значно, значно складніше. Бо в цій мережі і знання, і енергія, і вміння… Коротше, все, що захочете, — він широко всміхається.

— У тебе… це змалечку?

— Майже… Добре, якщо ти ще дуже малий, коли відкриваєш мережу. Коли ти старший — важче. Бо не дуже приємно відкрити в собі те, що суперечить усім тим програмам, які в тебе встигли напхати твої рідні-близькі вихователі. Таке враження, що світ розколюється на шматки і земля під ногами хитається. Найважче збагнути, де закінчується комп’ютер, а де починаєшся ти. Однієї чудової миті розумієш, що майже нічого твого у твоїй голові немає. Це трохи страшно, бо відчуваєш порожнечу, так би мовити, безодню. Це ніби маленька смерть. Але в цій безодні,— якщо дозволити, щоб вона тебе поглинула, — десь там, у темряві, є такий маленький острівець, як я його для себе назвав, «точка нуль». Коли ти повертаєшся в точку нуль, тоді зникають усі емоції, всі думки, все зникає, навіть навколишній світ. Є тільки спокій і ти сам. Тоді й відкривається новий світ — можна підключатися.

Обличчя у Кирила серйознішає. Він робиться трохи відстороненим, заглибленим у себе і тихо підсумовує:

— Мережа завжди поруч. Вона розлита, як океан, між усім, що існує… Її відчувають усі, навіть дорослі, але не дають собі згоди побачити. Вони не винні — це вони так захищаються, щоб плати не погоріли.

— То оця моя безодня,