Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Софія одійшла геть від різьбленого парканчика, а Яків, минувши Софіїне подвір'я, пішов собі далі, до базарного майдану, на якому височіла церква.

За церквою синіло озеро. Плавали на ньому виводки домашніх гусей і качок, невтомно кумкали жаби, літали, черкаючи тонкими крилами по воді, бистрі невловимі ластівки.

35

На просторому майдані людно, мов у ярмарковий день. Біля невисокої трибуни, прикрашеної гіллям сосни та червоним прапором, рясніли солдатські гімнастьорки.

Яків трошки запізнився на мітинг і, вибравши для себе зручне місце, сів.

На трибуні стояв високий лисий чоловік з лакованим ціпком у руках. Він часто поправляв пенсне й вигукував тонким, жіночим голосом:

— Я аптекар. Я, чи бачите, знаю свою роботу і знаю, що буває погано, коли нетямущі люди беруться за справу, яка, чи бачите, їм не під силу. Да-с! Який результат може вийти? Курйозний. Вчора привозять до аптеки жінку. У неї порізана рука, на лобі лисніє сиза гуля. "Що трапилось?!" — запитую я в потерпілої. А вона слова не може вимовити. Жінка, як тільки надходить вечір, нічого не бачить. У неї куряча сліпота, і, щоб її вилікувати, сусідки, чи бачите, вели її під руки, а потім взяли та й штовхнули у глибокий рів, куди скидають сміття. Що, спитаю я вас, громадяни, коли б курячу сліпоту лікувати таким способом? Ми б, чи бачите, скалічили немало людей! Да-с! Загомоніли слободяни, запитуючи один в одного:

— Чия ж то жінка?

— Хто ж його знає. Не сказав... Може, ще скаже.

— А наша Маруся теж хворіла на курячу сліпоту, так їй давали їсти печінку, і зараз все в порядку.

— Тихше... Нічого не чути.

— Я зробив перев'язку,— продовжував аптекар.— Я, чи бачите, допоміг людині. Але для чого я розповів вам про цей випадок? А для того я розповів, щоб застерегти вас. Народ наш, чи бачите, темний. Куряча сліпота лежить на ньому, як каїнова печать. Вся країна зараз нездужає на цю хворобу. І хіба можемо ми доручити темним, неосвіченим людям лікувати нашу нещасну Росію? Ні, не можемо. її можуть вилікувати тільки такі впливові й досвідчені політичні діячі, як Гучков, Родзянко. Тільки вони, чи бачите, покликані керувати країною і мають право засідати в Установчих зборах. Да-с!

Востаннє поправив на носі пенсне в золотій оправі і, спираючись на ціпок із срібним набалдашником, зійшов з трибуни.

— А ловко приплів курячу сліпоту.

— Теж, видно, хлюст,— озвався непоказний на вигляд солдат, одягнений в захисного кольору вицвілу під сонцем гім-настьорку і такі ж шаровари, засунені в юхтові чоботи. Маленькі зіркі очі його стежили за аптекарем, і в них виблискували недружелюбні вогники.— Чи бачите... Тільки вони, тільки вчені... Чули ми отаких типів на фронті. Говорить, як меншовик. Ми-то вже знаємо, куди вони гнуть, куди завертають.

— Слово має священик Успенської церкви отець Віталій,— оголосив головуючий на мітингу Кузьма Сукачов.

На трибуну випхався піп у чорній довгій шовковій рясі. Вона вся так і лисніла під сонцем, особливо ж горів під промінням позолочений хрест на срібному ланцюжку. Священик, глянувши на церковні куполи, перехрестився й почав:

— Православні християни! Я хочу нагадати вам євангельські заповіти: "Не вбий, не украдь". Християни, три роки ллється кров, три роки наш народ зазнає всіляких злигоднів і мук. І коли б зібрати всю кров, пролиту на полях брані, коли б зібрати воєдино всі сльози солдаток, матерів та дітей, були б моря крові і ріки сліз. І горе спіткає той народ, який захоче проливати знову братню кров. Ми всі, люди,— брати. Але в нашій країні є нехристи, євреї. Це вони придумали таке... Вони розшукали якогось там Леніна і в запломбованому вагоні привезли його до нас з Германії, щоб сіяти в народі смуту, неслухняність, розбій...

— Брехня! Ленін — вождь робітничого класу і всього трудового народу,— вигукнув з натовпу Яків, але піп тільки позирнув у його бік, нічого не відповів і так само гаряче продовжував:

— І оцей Ленін хоче посварити християн, багатих з бідними. Він підбурює бідних іти війною проти багатих. Насувається небачена гроза, страшна гроза. Темний народ умовляють братися за зброю. Хай буде проклятий той, хто підведе руку на свого брата во Христі! Хай блискавиця спалить його дім. І, якщо він має дружину й дітей, хай страшна хвороба забере їх всіх у кромішній ад, і хай сам він, як прокажений, у струпах валяється на дорозі. Ніхто йому, знеможеному спрагою, не подасть води, і ніхто не прийде на допомогу, бо він буде проклятий богом і людьми. Возлюби свого ближнього, а не підіймайся на битву з ним тільки тому, що він багатий, а ти бідний. Треба поважати чуже добро і воздавати богові — боже, а кесарю — кесареве.

— А бідний, батюшко, хай, значить, суху скоринку гризе? — кинув уїдливу репліку якийсь солдат біля трибуни. Але піп продовжував своє:

— Ми знаємо, на які діла підбивають вас, солдатів, німецькі шпигуни. Вони хочуть посварити руських людей між собою, посіяти недовір'я, смуту, внести в нашу сім'ю розбрат, заморити нас голодом. Тому ми всі, увесь народ, повинні добре подумати, яким же шляхом іти нам далі? І я кажу: є такий шлях, єдино вірний, правдивий, як слово боже,— це Установчі збори. Туди ввійдуть багаті, ввійдуть і бідні на рівних правах. Вони разом вершитимуть долю народу. Тільки в цьому єднанні наш порятунок, наш добробут, наш спокій. Але поки скличуть Установчі збори, ми тут у себе повинні вибрати таку раду, куди б увійшли багаті й бідні, щоб разом вони, як брати во Христі, вирішували мирські діла. І хай допомагає їм бог! Амінь!

Піп знову перехрестився, потім вийняв з глибокої кишені ряси носову хусточку, витер нею вкрите потом розчервоніле обличчя. Хтось подав йому руку, і попівська ряса зникла в натовпі.

На трибуну вийшла жінка в сірій кофточці, чорній спідничині, пов'язана дешевою хусткою. Загомонів народ.

— Дивіться, баба... Невже до мужиків говоритиме?

— Чудеса на світі.

— Бабу випускають. Адже у них, у бабів, відомо: волосся довге, а розум...

— Що вона може путнього сказати?

— Державні питання вирішує. Збожеволіла молодиця.

— А ви хотіли, щоб ми тільки біля печей порались та пелюшки прали? Ні, жінки тепер рівні права мають з чоловіками — зрівняли нас, слава тобі господи.

— Чия ж вона, така смілива молодиця?

— Не пізнав хіба Марини Сукачової?

Вона була першою у слободі жінкою, яка відважилася виступити на трибуні. Тому так притихли люди, і багато молодиць і чоловіків, що сиділи на траві біля озера, звелися на ноги, підійшли ближче, щоб можна було краще чути кожне її слово.

— Що ж я вам скажу, солдати і солдатки? Я темна, неписьменна жінка. Важко мені з ученими людьми сперечатися. Але хочу я розповісти всім, як жили ми, солдатки, без своїх чоловіків і як допомагав нам батюшка Віталій,— передихнула Марина, підвела голову, і очі її засвітилися рішучістю.— Довго мовчала я, а тепер скажу! Хай усі солдати знають. Ось біля трибуни стоїть молодиця,— повела Марина рукою в бік красивої, але бідно одягненої жінки.— Чоловіка її забито на війні. До кого піти за порадою? Пішла до попа — отця Віталія. Він головою значився тієї комісії, що повинна була б допомагати сім'ям воїнів. Прийшла, плаче, просить панахиду відслужити, а піп що їй запропонував? Ну, вийди на трибуну, молодице, не соромся, скажи сама. Хай тебе всі люди послухають...

Але солдатка, згоряючи від сорому, не знала, куди подітися.

— Не піду на трибуну... Що ти, Марино, я боязка...

— Тоді я за тебе скажу, а ви послухайте. Замість того, щоб утішити молодицю, допомогти їй чим-небудь, батюшка почав запрошувати її до себе на ніч... "А панахидку,— каже,— навіщо служити? Грошей у тебе нема, платити нічим, а убіенного із землі все одно не підіймеш".

— Бреше вона! — вигукнув піп, багровіючи від сорому і злості.— Не запрошував її до себе... Вигадала... Все сама вигадала.

Сколихнувся, загудів майдан голосами:

— Хіба можна так батюшку ганьбити?

— Грішнице, побійся бога, твоїми устами говорить диявол.

— Випустили бабу... На все життя себе осоромить...

— Нічого, хай розповідає... Хай знає народ, які вони, оці пастирі божі, розпусники...

— Вони можуть... Вони такі... Що ченці, що попи, з жиру казяться. На бабів вони дуже ласі.

Марина не розгубилась і не зійшла з трибуни.

— Не брешу я. Все було так, як оце вам розповідаю. Не пішла молодиця до нього на ніч і панахидки не відслужила по убієнному чоловікові. А натерпілася вже потім лиха з малими дітьми — не доведи господь! Та хіба вона одна? Всі ми, солдатки, знаємо, які багачі добрі до нас, бідняків. І ми, батюшко, не хочемо так більше жити. Перед богом ми всі рівні — і багаті, й бідні. Так нехай же і на землі буде така ж рівноправність. Якщо діти багачів їдять білі пироги, то нехай і наші діти покуштують булочки. А то Софія Ізарова собаку котлетами годує, а ми дітям нашим по шнурочку хліб одміряємо. А скільки їх померло за цю війну? З голоду пропадали діти, а хто нам допоміг? Ніхто. І не допоможуть нам багачі, а допоможуть Ради. Хай там будуть і не вчені люди,— вони навчаться потім,— але всім заправляти повинні наші люди, бідні люди, ті, хто трудиться. Вони добре знають, що таке горе і злидні. Всі гуртом ми будемо боротися за те, щоб нам краще жилося, щоб перестали так часто носити маленькі гробики на кладовище.

І далі Марина не змогла говорити. Голос її затремтів. Кінчиком хустки вона витерла сльози, що несподівано набігли їй на очі.

— Що ти, Марино? Кріпися... Хіба можна? — шепнув їй Кузьма.

Він був гордий за свою дружину. Он скільки їх, солдаток, зібралося на майдані, а жодна з них не відважилася виступити перед народом. А Марина виступила і так складно говорила.

Він провів дружину з трибуни ласкавим, люблячим поглядом і вже потім заглянув до списку. На черзі був Лук'ян Безсалий. Не чекаючи, поки Кузьма надасть йому слово, він вийшов на трибуну, зняв картуза, широкою долонею витер спітніле обличчя.

— Коли послухаєш ось таких солдаток, як Марина, так просто бери мішки, іди в свої засіки і насипай їм крупчатки, бо вони теж хочуть їсти білі пироги. Тепер, мовляв, воля і рівноправність. Народ, можна сказати, в основі захитав монарший трон, скинув царя, забрав поміщицькі та монастирські землі. Все це так. Але хто дав право у будь-кого відбирати його труд? Хіба ми, багачі, заважаємо вам теж стати багатими? Ми зуміли розбагатіти, і ви багатійте, якщо, звичайно, зможете.