Читати книгу - "Син волі, Шевчук Василь"

Ширяли в небі ластівки...

І раптом мов прокинувся! Сів рвучко й з жахом відчув, що світ навколо темніє, блякне і погасає. Багровим стало ще ось недавно таке веселе сонце, блакитне небо зробилось сірим, а біле, все в зелених кучериках село — похмурим, чорним...

— Чужі хати!.. — шпигнула думка в серце. — Чужі ягнята! Усе, усе довкіл чуже! Не дав нічого бог сироті...

І сльози, прорвавши греблю, хлинули! Тяжкі, сирітські сльози.

Затих, коли чиїсь ласкаві, теплі руки лягли йому на скроні. Мов крізь туман, побачив добрі очі й почув Оксанин голос.

— Ну ж, ну... Не треба плакати... Ось зараз витрем слізки... — втішала, ніби мати давно колись, і витирала сльози долонею. Долоня пахла пилком конопель, що сипле стигла плоскінь.

— Тепер просушим очки... — й поцілувала ліве, а потім праве око.

Де й дівся смуток! Блакить небесна знову біліла хмарами, і в ній купалось сонце, ллючи на землю промені. Синів, як море, усе ще росяний ранковий степ, й тополі мріли в ньому, немов вітрила...

— Ну ж, ну, всміхнися! — благала дівчина; сама ж ледь-ледь не плакала.

Тарас всміхнувся. Вона схопила його під руки і, сміючись, взялася зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтікача, і просто в панське жито.

— Гись! Гись! — крізь сміх гукнула Оксана й метнулася, щоб завернуть отару. Тарас подався слідом. Коли підбіг, Оксана рвала в житі волошки й співала тихо, ніби сама для себе, а все ж краєчком ока позиркуючи на хлопця:

Я ж думала, що дуб зелененький,

А то стояв козак молоденький...

— Ти вмієш плести вінки? — спитала.

— Авжеж!

Тарас забіг у жито, зірвав дві квітки і, склавши навхрест, почав вінок.

— Давно навчився? — сторожко звела докупи брови.

— Давно! — озвався радо. — Ярині плів...

— Якій Ярині? — глянула, мов опекла.

— Та нашій, нашій... — лиш зараз вчув тривогу в голосі дівчини.

— А я гадала — Терешковій! — прикрилась жартом.

Тарас всміхнувся й собі. Ярина та була найкраща дівка в Кирилівці, й за нею сохли всі парубки.

Коли вінок вже був готовий, Тарас підняв його врочисто в обох руках й одяг Оксані на чорні кучері. Та зашарілася, впустила квіти й побігла геть.

— Ягнята пити просять! — гукнула здалеку, вже знов ясна й весела.

Жартуючи, вони погнали вівці униз в леваду, до водопою...

...При тьмянім світлі каганця Тарас мережив цвітом береги нової книжки Сковороди. За кілька днів переписав усе, що залишилось у пам'яті, й тепер хотілося зробити так, аби ця книжка була не гірша від тої, що продав Богорський диякону...

Дітвора спала. Сновигала по хаті мачуха, сердито гримаючи горшками.

— Сидить малює, ніби панич... О господи, за що послав на мене таку покуту?! Всі інші діти як діти, а це якесь... Коли б прийшов Микита, гасили б вже каганець. А то олія горечка набирається...

Микита добрий на згадці. Намацав у сінешній темені клямку й, похмурий, став на порозі.

— Тарасе, кидай! — сказала рішуче мачуха.— Проспиш за тим писанням отару.

— Та вже... — зітхнув Микита. — Була отара, та загула...

У Тараса і серце впало.

— Звелів прогнати пан економ. Застав овець у панській гречці...

— Мучитель... Ірод! — метнулась мачуха в куток до печі по рогача.

Піднявши руки, Микита мовчки став на дорозі. Лише коли рогач вернувся на місце, сказав розважно, достеменно батьковим голосом:

— А може, воно й на краще. Що толку з того пастушества? З овечок хліба не їстимеш... — Він зняв бриля і підійшов до брата. — Земля одна трима на світі людину... Еге? — Помовчав трохи і сів на лавці біля Тараса. — Мені самому справлятись важко з хазяйством... Давай, Тарасе, захазяйнуємо віднині вдвох!

Тупа байдужість, що вже прийшла на зміну гіркому враженню від новини, неначе сон, все більше й більше оповивала хлопця. Лишивши квітку недомальованою, затис олівчика в кулаці й дивився мовчки в темний куток. А потім тихо звівся, сховав за пазуху своє добро й пішов у клуню спати.

— То як, Тарасе? — догнав Микита в сінях.

— Як хочеш...

— От і гаразд! — зрадів Микита. — Навчишся ходити біля землі і будеш добрим господарем.

Як запрягали вранці волів, придибав дід, а трохи згодом зайшов провідати молодих господарів і Коваленко. Зі свого двору побачив, мабуть, що вже Микита не сам.

— Бог в поміч вам! — гукнув з дороги, спершись на тин.

— Спасибі, дядьку, — озвався Микита весело, вставляючи в ярмо занозу.

— Ранні пташки...

— Ранні пташки росу п'ють, а пізні — слізки ллють! — повчально мовив дідусь Іван. Для хлопців більше, бо Коваленко й так уставав раніше від сонця.

— Авжеж, авжеж, — підтримав його сусід.

— Коли б ще волики власні... — зітхнув дідусь.

— Дасть бог, колись і на худібку стягнуться! — сказав сусід бадьоро. — Я теж літ десять не мав своїх, — додав уже невесело. — Та й то... Які там власні, коли і ми самі належим панові!..

Поникли, стихли. Лише коли Микита, узявши прута, стрибнув на воза й кивнув сідати Тарасові, дідусь поправив злегка ярмо і запитав, із жалем глянувши на Тараса:

— І він з тобою на панщину?

— Та ні! — сказав Микита, — Поперед батька в пекло? — Й додав помовчавши: — Позвозить хочу сіно в стіжок. А завтра — знову... — і замахнувся прутом на волів.

За чужими волами ходячи, чужі вози мажучи!.. Квилило серце Тарасове... Ой крикнули журавлі, да ходячи по ріллі!.. Прощався з книжкою із кунштиками, з Сковородою, яких уперше лишив удома напризволяще. Хто зна, що зробить з нею дітвора... Нехай!.. Ще рік... А там — кріпак... Навішо книги кріпакові! Здавалося, коли б він вивчився на маляра, то ніби вільним став би наполовину...

— Ти глянь! — вказав Микита на схід рукою. — Пробилось сонце. Не буде, мабуть, дощу! Ну, слава богу, складемо сіно сухим.

Тарас зітхнув. Ніколи досі він не замислювався, чи буде дощ, чи сонце ясно світитиме. Радів усьому...

— Пшениця гарна, — уголос думав Микита. — Коли зібрати вдасться як слід, то з хлібом будемо зимою...

"А весною?" — хотів спитати Тарас, та вчасно стримався. Знав сам. Для чого сипати на рану сіль! За чим живуть всю весну й літо до жнив? Скотина давно не витримала б...

Воли ішли поважно, тихо, не поспішаючи. Ремигали, зганяли хвостами мух і не звертали анінайменшої уваги на Микитине гейкання.

— Воли узяв на відрібок? — спитав у брата Тарас.

— Та вже ж не даром... Цабе! Цабе! — звернув з дороги. — В жнива три дні... Тпр-ру, сиві. Приїхали!

Надвечір, як привезли останню хуру й приклали жердками стіжок, Микита випряг волів, гукнув Тараса й звелів погнати їх у поле попасти.

То тут, то там у хлібах кричали перепілки — скликали на ніч перепелят. Вертались люди з панщини і гомоніли стиха. Рипів десь віз. В леваді мекали вівці...

Тарас лежав під житом на облозі й вслухався в лункий вечірній степ. Все довші й довші ставали тіні, а потім злились докупи й покрили землю млою. Та мла, сховавши сонце, лягла на душу хлопцеві... Все рідше й рідше кричали в житі перепели, все далі й далі рипів той віз немазаний. Здавалось, світ тонув навіки в мороці...

Спокійно паслися воли. Знай загрібали язиками розкішну, темну уже траву й зітхали, немов і в них була на серці своя журба.

Поволі згасли рожеві хмари на видноколі, і степ заснув. Ніде ні шереху... Вітрець — і той приліг, зморившись, десь на межі...

І враз у тій глибокій тиші вловило вухо якісь нові, сторонні звуки. Затамувавши подих, Тарас підвівся й прислухався. Десь там, де мріє в степу тополя... Почав вслухатися в ту диво-пісню, що линула немовби з неба... Розкотиста, проте сумна, згорьована... Без слів. Самі лиш звуки...

Забувши і про волів, і про попове жито, Тарас пішов на пісню... Житами, льоном, гречками, то потопаючи, то виринаючи, спішив зустрітись з гостею. Заплутавшись в цупкій березці, падав, вставав і знову все йшов і йшов, а далі біг...

Спинився в житі над самим шляхом, біля тополі. Вже чув виразно глухий перестук коліс... А ще —сопілчин голос, що розливався над вечоровим степом... Невдовзі з-за жита випливли великі роги, за ними сиві спини волів і врешті — повна чумацька мажа. На мажі тій лежав чумак, курив коротку люльку й задумливо дивився вдалеч. На другій мажі сиділи троє і їли рибу, перемовляючись. Згадали степ Акерманський, Одесу і Бессарабію... Два вози йшли без господарів. На п'ятім возі лежав на сіні безвусий хлопець, дивився в небо і грав на довгій-довгій сопілці.

Щоб краще бачити, Тарас піднявсь навшпиньки. А молодий чумак тим часом вийняв сопілку з рота і заспівав неголосно:

Ви на мене, Кармалюка

Всю надію майте!..

Помовчавши, затис в губах сопілку й заграв тієї ж пісні...

За возом віз пройшла у морок валка. Вляглась поволі курява... А пісня й далі линула:

Хоч, здається, не в кайданах,

А все ж не на волі...

Тарас стояв у житі біля дороги й ловив останні звуки, що віддалялись, тихли... Над ним тремтіли зорі й вишелестувала свою журбу тополя...

Воли ж тим часом паслися в поповім житі...

...Із першим снігом пішов Тарас у найми, щоб відробити шкоду, що заподіяли попу воли. Вступав у чийсь глибокий слід і радів, що сніг не сиплеться йому в діряві чоботи. Село біліло, сяяло й здіймало вгору стрімкі рожеві хмари димів. Ще вчора похмуре, чорне, облуплене, сьогодні, вбравшись у білі шати, воно стрічало сонце, мов наречена судженого... Крізь діри в свиті холод торкався спини і не давав стоять на місці. Спасибі Катрі, прийшла недавно провідати й забрала з школи його одежу. А то ось зараз мусив би у найми бігти в одній сорочці...

Ну й осінь була у нього! Як циган сонцем, крутила ним сварлива мачуха. За всі ці місяці ні разу книжки в руки не взяв, а малював хіба що в сні. Які картини йому являлись у тих чарівних, барвистих снах! Переливались маревом, легкі й мінливі, немов веселки... Коли б то міг одразу їх змалювати... Та й хто ще зна, чи є на світі фарби такі!..

Отець Григорій зустрів Тараса у чистій, світлій пекарні.

— Прийшов-таки! — сказав сердито і зазирнув у цебер, який нарешті наймичка наколотила свиням, що верещали, мов навіжені. — Довгенько, хлопче, збирався...

— Та я давно б...

— І не пускала, бідного, мачуха? — всміхнувсь лукаво отець Григорій. — Ну, вірю, вірю! — підніс він руки, мов на молитві. — Воістину: дай пальця — відкусять руку... — Й звернувсь до матушки, що саме стала в рамку дверей: — Явився хлопець. Тепер поїдемо з кучером.

— Ну й слава богу. А свиням вже повиносили?

— Понесла Ганна.

— Тоді чого ж ти, отче, стоїш? Вели уже запрягати!

— Федося встала?

Матушка кивнула ствердно, й отець Григорій звелів суворо Тарасові:

— Йди запрягай.