Читати книгу - "Необхідні речі"

– Лише трохи, – визнала вона, – але впевнена, що скоро їм стане набагато краще. Мене починає щипати теплом у долонях, і покращення зазвичай починається після такого.

Вона підняла долоні вгору. Спочатку Поллі жахливо соромилася потворних скарлючених пальців, і той сором ще залишався, але вона пройшла довгий шлях до того, щоб прийняти Аланову зацікавленість як частину любові. Він досі вважав, що її долоні жорсткі й незграбні, ніби на них одягнуто невидимі рукавички, пошиті грубим і недбалим шевцем, який натягнув їх на неї й назавжди пристебнув до зап’ястків.

– Довелося сьогодні приймати пігулки?

– Лише одну. Зранку.

Насправді вона глитнула три – дві зранку, одну по обіді, – і біль не особливо вщух порівняно з учорашнім. Поллі боялася, що пощипування, про яке вона перед тим сказала, – це здебільшого вигадка її тужливої уяви. Вона не любила брехати Алану, вважала, що брехня і любов рідко уживаються, та й то ненадовго. Але вона багато часу пробула сама, і частина її лякалася його невтомної турботи. Поллі довіряла йому, але боялася це надто показувати.

Алан дедалі більше наполягав на лікарні «Мейо», і Поллі розуміла, що якби Алан знав, наскільки сильно їй зараз болить, то наполягав би ще більше. Їй не хотілося, щоб її руки стали найважливішою складовою їхньої любові… а ще боялася того, що може відкритися після обстеження в такому місці, як «Мейо». З болем вона жити зможе, без надії – навряд.

– Дістанеш картоплю з духовки? – запитала вона. – Хочу задзвонити Нетті перед вечерею.

– А що з нею?

– Та живіт скрутило. Сьогодні не вийшла на роботу. Хочу запитати, чи то часом не гастроентерит. Розалі каже, що зараз таке ходить, а Нетті ж лікарів боїться.

Алан, який знав більше про те, що і як думає Поллі Чалмерз, ніж Поллі могла б собі помислити, подумав: «Чиє б нявчало, дорогенька», поки вона йшла до телефона. Він коп, тому не міг відмовитися від звички за всім спостерігати поза роботою, це дається взнаки автоматично. Він навіть не намагався. Якби був трохи уважнішим протягом останніх кількох місяців життя Енні, то вони з Тоддом, можливо, й далі були живі.

Алан помітив рукавички, коли Поллі підійшла до дверей. Він помітив, що вона зняла їх зубами, а не просто скинула з однієї руки іншою. Спостерігав, як вона розкладає курятину на тарілці, й помітив дрібну гримасу, як вона стиснула губи, коли піднімала тарілку й клала її в мікрохвильовку. Це все погані знаки. Він підійшов до дверей між кухнею і вітальнею, щоб побачити, наскільки впевнено або нерішуче вона користуватиметься телефоном. То був один із найважливіших способів виміряти рівень її болю. І тут нарешті йому вдалося помітити хороший знак – чи принаймні так він це сприйняв.

Поллі набрала номер Нетті швидко і впевнено, а оскільки стояла в дальньому кінці кімнати, він не бачив, що цей телефон – і всі інші – сьогодні замінили на моделі зі збільшеними кнопками набору. Алан повернувся на кухню, тримаючи одне вухо нашорошеним у бік вітальні.

– Алло, Нетті?.. Я вже збиралася класти слухавку. Не розбудила?.. Так… Ага… А, ну то як ти зараз?.. А, добре. Я думала про тебе… Ні, з вечерею все добре, Алан приніс курку з того місця, «Куд-кудах», що в Оксфорді… Ага, так, правда?

Алан дістав з однієї з верхніх шафок тарілку й подумав: «Вона бреше про руки. Хоч як добре вона обходиться з телефоном, ситуація така ж паршива, як і минулого року, якщо не гірша».

Думка про те, що вона йому бреше, не особливо тривожила. Його погляд на перекручування правди був набагато м’якшим, ніж у Поллі. От, наприклад, та дитина. Поллі народила її на початку 1971 року, десь через сім місяців після того, як на автобусі «Ґрейгаунд» виїхала з Касл-Рока. Вона розповіла Аланові, що дитина – хлопчик, якого вона назвала Келтон, – померла в Денвері, проживши лише три місяці. Синдром раптової дитячої смерті – СРДС, найгірший кошмар молодої матері. Цілком правдоподібна історія, й Алан не мав сумнівів, що Келтон Чалмерз дійсно помер. В історії Поллі є лише одна проблема: це неправда. Алан – коп, і він уміє виявляти брехню.

(окрім коли брехала Енні)

«Так, – подумав він. – Окрім того разу, коли брехала Енні. Ваш виняток взято до уваги, щоб ви знали».

Що підказало йому про те, що Поллі бреше? Швидке тріпотіння повік над занадто широким, занадто прямим поглядом? Те, як рукою вона постійно тягнулася і смикала за ліву мочку вуха? Те, як вона схрещувала й розхрещувала ноги, тим сигналом у дитячій грі, що означає «я підбріхунькую»?

Усе це й одночасно нічого. Здебільшого завдяки сигналу, що пролунав усередині, як сигнал металодетектора в аеропорту, коли рамку проходить хтось зі сталевою пластиною в черепі.

Брехня його ні гнівила, ні турбувала. Є люди, що брешуть задля вигоди, є такі, що брешуть від болю, люди, які брешуть лише тому, що поняття правди для них зовсім чуже… а ще є люди, які брешуть тому, що хочуть, щоб для правди настав час. Алан вважав, що брехня Поллі про Келтона – останнього типу, і був готовий зачекати. Коли настане час, вона вирішить поділитися своїми таємницями. Нема куди поспішати.

«Нема куди поспішати», – сама ця думка є розкішшю.

Її голос – густий, спокійний і якийсь саме такий, що треба, коли він долинає з вітальні, – також розкіш. Він ще не зовсім позбувся відчуття провини від того, що просто перебуває тут і знає, де зберігаються всі тарілки й столове начиння, знає, в якій шухляді в спальні вона тримає нейлонові панчохи або в якому конкретно місці пролягають межі її літньої засмаги, але ніщо з цього не має значення, коли він чує той голос. Насправді тут діє лише один факт, що верховодить понад іншими: звук її голосу перетворився для нього на звук дому.

– Я б зайшла пізніше, якщо хочеш, Нетті… Так?.. Ну так, відпочинок, мабуть, найкращі ліки… Завтра?

Поллі розсміялася. То був вільний, приємний звук, від якого Аланові здавалося, ніби світ посвіжішав. Він подумав, що може ще довго чекати на розкриття її таємниць, якщо вона просто сміятиметься отак час від часу.

– Боже, та ні! Завтра ж субота! Я просто лежатиму собі й согрішатиму!

Алан усміхнувся. Він відчинив шухляду під духовкою, знайшов пару горнешників і відкрив духовку. Одна картоплина, дві картоплини, три картоплини, чотири. Як, заради Йсуса, вони вдвох поїдять чотири великі печені картоплі? Але він, звісно, знав, що їх буде забагато, бо так уже Поллі готує. Звісно, в тих чотирьох картоплинах ховається ще якась таємниця, й одного дня, коли він знатиме всі «чому» – чи більшість, чи хоча б деякі, – його почуття провини й дивності, можливо,