Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Хвостек лежав на лаві у своїй світлиці; падаючи на підлогу, він таки добре забився і тепер кректав і проклинав усе на світі. Над ним сиділа княгиня і дивилась на нього з якимсь жалем і навіть трохи з погордою.

— Ти сам винен, милостивий пане, — сказала вона, — не послухав мене. А могло б інакше все закінчитися. Треба було люб'язно їх запросити до світлиці, посадовити за стіл і солодко розмовляти з ними. А тим часом біля воріт стала б сторожа, і ти б схопив їх, мов ту рибу неводом. А ще краще… ще краще було б водити їх за ніс обіцянками, поки б не прийшли сакси, і не поспішати з війною. — І вона поплескала його білою рукою по лобі.

— У тебе, милостивий пане, більше сили в руці, ніж у голові. Я слаба жінка, але це зрадливе плем'я швидко приборкала б. Отож слухай мене!

Князь стогнав і сипав прокляттями.

— Що ж тепер робити?

Брунгільда замислилась.

— Дядьків і родичів треба переманити на свій бік; бо як вони приєднаються до кметів, буде кепсько. Поки сакси прийдуть, вони можуть напасти.

Хвостек, уп'явшись у неї очима, бурмотів щось під ніс.

Брунгільда зупинилась біля нього.

— Покладися на мене, — сказала вона. — Одного сина Мілоша ти вбив, а другому ти виколов очі. Треба віддати старому сліпого й переконати, що очі йому викололи не з нашого наказу. Я піду до нього на вежу. Треба його одягти, нагодувати і в супроводі слуг відіслати до батька. Старий Мілош, може, помириться з нами, коли повернемо йому сина.

— А двоє інших? — спитав Хвост. — А племінники, а решта рідні?

Треба послати до них розумних людей і запросити до замку. Наші справи — це кревні справи і їх усіх. Якщо не стане нас, кмети усіх Лешків винищать, жоден не сховається; вони повинні це зрозуміти… Хай з'їдуться, зберуться на раду.

— А якщо не захочуть?

Брунгільда нічого не відповіла; склавши руки на грудях, тільки хитала головою. Вони глянули одне одному в очі.

— Захочуть? Не захочуть? Хай-но тільки приїдуть сюди, ми вже знатимем, що робити.

Князь застогнав. Дружина подала йому кубок і погладила по голові.

— Ти тільки послухай мене, — сказала вона. — Хоча я й жінка, але скоріше, ніж ти, дам раду з людьми.

Ти сильний в бою, але там, де треба підійти хитрістю і взяти делікатністю, краще вже діяти мені.

І вона погладила йому підборіддя.

— Піду на вежу, звільню Лешка й відішлю до Мілоша, а смердів відішлю до дядьків. Відпочивай собі спокійно, я зроблю все, що треба.

Сказавши це, вона залишила Хвостка на лаві, а сама вислизнула на подвір'я; тут гукнула кашуба, свого наближеного, якого прозивали Мухою. Муха був молодий, досить пристойний на вигляд, жвавий і веселий чоловік. Зробила його смердом сама княгиня, виявивши у нього розум і хитрість, — на цьому вона добре розумілася. Між ним і німцем, котрого було послано з перснем, точилася безперервна боротьба за прихильність княгині, боротьба, з якої вона завжди сміялася, хоч це і тішило її. У Мухи з німцем частенько бували криваві сутички; слово по слову — і доходило до кулаків. Тепер кашуб, позбувшись суперника, відчував себе паном. Брунгільда усміхнулась до нього. Він підскочив, готовий виконати її найменше бажання.

— Мені на вежу потрібно і в льох, — сказала вона, — туди, де сидить осліплий Лешек. Ти підеш зі мною… Треба чотирьох людей вирядити в дорогу, принести гарну й багату одежу. Ще сьогодні випровадимо Лешка до батька.

Муха мовчки вклонився у відповідь.

Нетерпляча пані відразу ж попрямувала до вежі. Дістатись туди можна було, лише по драбині з поручнями, яку приставляли до прорізаних угорі дверей. Драбина саме стояла на місці, бо страж поніс у льох замкненому Лешку хліб і воду. Брунгільда спритно піднялась по щаблях, наказавши Мусі йти слідом за нею. У вежі було вже темно. Дощаті сходинки вели зверху вниз. Вхід у підземелля, в якому сидів осліплений Лешко, закривала важка ляда. Ще одна драбина вела в глиб в'язниці, освітленої лише вузеньким віконечком. У цій темній, вологій норі на жменьці зогнилої мерви лежав молодий, гарний собою юнак, двадцяти з чимось років. Крізь дірки в грубій і брудній одежі просвічувало худе й пожовкле тіло. Напівлежачи, він, здавалось, дивився кудись удалину своїми страшними, схожими на дві криваві плями, очима. Почувши незвичний шелест, Лешек підвів голову; зблідле чоло його нахмурилось. Брунгільда, окинувши тривожним поглядом темницю, сперлась на драбину, якою спустилася сюди, і несміло кашлянула. Лешек ніби стривожився і сів.

— Хто тут? — спитав він.

— Це я, — тихим, вдавано солодким і лагідним голоском почала княгиня, — я… Брунгільда…

— Я маю вмерти? — звернувся до неї в'язень.

— Ні, я принесла тобі свободу, — сказала княгиня. — Я завжди зичила і тобі, і братові твоєму добра, завжди намагалася захистити вас. Князь невинний; це недруги підбурювали його проти вас, лякали вами. І скоїлось все це з волі слуг, а не з нашого наказу.

Лешек глузливо посміхнувся й недовірливо похитав головою.

— Повір мені, — вела далі Брунгільда, — князь дуже шкодує, що твого брата позбавлено життя, а тебе — очей.

— А за чиїм же наказом це вчинено? — спитав в'язень.

— Не було ніякого наказу.

Лешек сміявся; витягши з-під себе віхоть гнилої соломи, він несвідомо м'яв його в худих білих руках.

— Я хочу звільнити тебе, — додала княгиня, — і ти повернешся до старого батька. Скільки можуть продовжуватись чвари і литись кров? Об'єднаймося, помирімось, у нас, Лешку, і так досить недругів! Батько твій і ти спокійно собі житимете в своєму городищі.

Брунгільда, говорячи, поволі наближалась до нього, а Лешек, чуючи наближення її голосу, з жахом сахався, ніби боявся нової зради.

— Не бійся, — заспокоювала його Брунгільда, — клянуся, ти будеш звільнений і вже завтра сидітимеш зі старим батьком біля домашнього вогнища. Князь прагне до згоди і спокою. Дозволь, я тебе виведу звідси; ти переодягнешся, попоїси; коні і люди вже чекають.

Лешек, здавалось, не вірив своїм вухам; з його рухів можна було здогадатися, що він шукав чогось, що б допомогло йому оборонитись або принаймні відомстити за своє понівечене життя. Тремтячі долоні хапалися за холодний мур.

— Не бійся, — повторювала Брунгільда. — Присягаюсь тобі!

Нещасний в'язень мовчав; схопившись зі своєї підстілки, він припав до стіни, ніби хотів у ній заховатись; та