Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

Що ж у Йоні та його ескападі так зачаровує нас? Чи то момент ковтання, коливання між загибеллю і спасінням, коли ми уявляємо небезпеку бути з’їденим живцем, що рятує від небезпеки потонути? Чи оті три дні і три ночі в череві кита нас притягують — образ ув’язнення, тління, поховання живцем? (Якось, їдучи нічним потягом з Лондона до Парижа, я опинився в замкненому купе замкненого вагона під ватерлінією порома через Ла-Манш; тоді мені про Йону не думалось, але, ймовірно, моя паніка була споріднена з тим, що пережив він. Ну і ще один класичний страх: а чи від биття хвиль у боки тварини й пульсації не виникає ще один вид жаху — відчуття того, що тебе раптом повернули в матку?) А може, нас особливо вражає третя стихія історії: порятунок, доказ того, що після нашого очищувального ув’язнення настане спасіння і відновиться справедливість? Як Йону, нас усіх кидає життєвим морем, ми зазнаємо того, що на перший погляд здається смертю, і цілком певного похорону, аж тут настає сліпуче воскресіння, коли двері порома відчиняються — і нас виносить до світла й визнання Божої любові. Чи не тому цей міф плаває нашою пам’яттю?

Можливо — або ж і слово «можливо» сюди не пасує. Коли на екрани вийшов фільм «Щелепи», то було багато спроб пояснити, чому він так захоплює глядачів. Чи то в ньому постає якась первісна метафора, якийсь загальнолюдський архетипний сон? Чи то в ньому добре використано мотив протиборства стихій землі і води, який підживлює наше тривожне зачарування поняттям земноводності? А може, це якось пов’язане з тим, що мільйони років тому наші предки виповзли з водойми — і відтоді сама думка про повернення туди нас паралізує? Англійський письменник Кінгслі Еміс, розмірковуючи про фільм і його можливі інтерпретації, дійшов такого висновку: «Це про те, як до смерті лякаєшся, що тебе зжере здоровенна акула».

На споді саме цією хваткою тримається за нашу свідомість історія про Йону з китом: страх бути поглинутим великою істотою, страх, що тебе, плямкаючи, зжеруть, запивши солоною водою, і змиють у велетенську горлянку зі зграйкою анчоусів на закуску; страх осліпнути, опинитися в пітьмі, потонути, задихнутися, бути розчавленим велетенськими нутрощами; страх опинитися там, де не відчуваєш нічого, — від такого, ми знаємо, людина божеволіє; страх смерті. Наша реакція виразна, як і в кожного іншого покоління істот, що страшаться смерті, і не поблякла від того вечора, коли цю історію якийсь матрос-садист розповів новенькому юнзі.

Звичайно, ми визнаємо, що ця історія не може мати правдивого підґрунтя. Ми люди грамотні, можемо відрізнити правду від міфології. Кит може проковтнути людину, так — це вірогідно; але вижити в шлунку кита ця людина не зможе. Вона, скоріш за все, потоне, а якщо ні, то задихнеться; ну а найімовірніше, в неї просто станеться серцевий напад від вигляду величезної пащі, яка її ковтнула. Ні, в череві кита людині не вижити. Ми вміємо відрізнити міф від дійсності. Ми люди грамотні.

25 серпня 1891 року Джеймса Бартлі, тридцятип’ятирічного матроса з корабля «Східна зоря» біля Фолклендських островів, проковтнув кашалот:

Я дуже добре пам’ятаю, як випав за борт і відчув, що наткнувся ногами на щось м’яке. Поглянув угору й побачив, як на мене опускається рожева ребриста ніби стеля — і наступної миті мене потягло вглиб ногами донизу: я зрозумів, що мене ковтає кит. Мене тягло глибше і глибше, мене з усіх боків огортали живі стінки, але тисло не боляче, і плоть, немов гумова, розступалася від мого найменшого руху.

Раптом я опинився в мішку, значно більшому за моє тіло, але там було абсолютно темно. Я помацав навколо: знайшов кількох рибин, які, здавалося, ще були живі, бо, звиваючись, вислизнули в мене з рук. У мене невдовзі сильно заболіла голова й стало важче дихати. Водночас я відчув страшенну спеку: вона немов поглинала мене, ставало жаркіше й жаркіше. Очі в мене пекло, немов вуглини, і я вже не сумнівався, що загину в череві кита. Не було сил терпіти цю муку, а тиша цієї жахливої в’язниці душила мене. Я намагався підвестися, порухати руками й ногами, закричати. Нічого зробити не вдавалося, проте голова наче зберігала несподівану ясність думки; але, повністю розуміючи, яка жахлива доля мене чекає, я врешті знепритомнів.

Згодом кашалота було вбито й підтягнуто до борту «Східної зорі», чиї матроси, не знаючи, що їхній зниклий товариш зовсім близько, решту дня й частину ночі білували свою здобич. Наступного дня вони підчепили шлунок лебідкою й витягли його на палубу. Матроси помітили, що там щось тихо, судомно ворухнулось. Очікуючи побачити велику рибу, може, й акулу, моряки розрізали шлунок — і знайшли Джеймса Бартлі: непритомного, з побілілими від шлункового соку обличчям, шиєю і руками, але живого. Два тижні чоловік лежав і марив, а потім почав одужувати. Поступово матрос зовсім поправився, тільки що кислота вивела всі пігменти з відкритих ділянок його шкіри. Тож до кінця життя він залишився альбіносом.

М. де Парвіль, науковий редактор часопису Journal des Débats, вивчав цей випадок у 1914 році й визнав розповідь капітана та команди «вірогідною». Сучасні вчені твердять, що Бартлі не міг вижити в череві кита й кількох хвилин, не те що півдня чи більше, доки матроси, ні про що не здогадуючись, звільнили цього нового Йону. Але чи віримо ми сучасним ученим, жоден з яких не бував у череві кита? Звичайно, ми можемо піти на компроміс із професійним скептицизмом і припустити, що в шлунку зібралося повітря (чи страждають кити на гикавку й гази, як і всі?) чи що шлунковий сік від якоїсь китової хвороби діяв слабше й повільніше.

А якщо ви вчений чи якщо ви підхопили якийсь шлунково-кишковий сумнів, погляньте на речі так. Багато людей (серед них і я) вірять у міф про Бартлі, так само як мільйони повірили в міф про Йону. Віримо ми в це чи ні, але відбулося ось що: історію переказували, видозмінювали, підновлювали, вона наближалася