Читати книгу - "Одержимий злом"

Вістінґ схопив залізний стілець. Ніжки подряпали кам’яну долівку тераси, доки він тягнув стілець за собою. Вістінґ заніс його над головою, перехопив схвальний погляд Гаммера і щосили вдарив ним у шибку. Сподівався, що завиє сигналізація, однак почувся лише дзвін розбитого скла.

— Поліція! — крикнув Гаммер, заходячи першим.

Вістінґ зайшов услід за ним, кинувся до наступної кімнати, а тоді у великий передпокій, звідки вели сходи у підвал.

— Поліція! — знову вигукнув Гаммер.

Вони пройшли коридором і вперлися у металеві двері.

— Замкнені, — констатував Вістінґ.

Гримнула металева накривка підглядального вічка, коли він відкрутив прогонич, яким вона кріпилася. Зсередини війнуло спертим смородом сечі.

Людина на тапчані підвела голову.

— Це він! — скрикнув Вістінґ. — Флойд Тюе!

Голова чоловіка знов опала додолу. Вістінґ почав здогадуватися, щó тут відбувається.

— Ви живий, Тюе?

— Так, — ледь чутно простогнав Флойд Тюе.

— Знаєте, де ключ?

У відповідь — мовчання.

Вістінґ обернувся до Гаммера.

— 2-2, — промовив він і побіг на другий поверх.

Вістінґ швидко зорієнтувався, знайшов кімнату, де Стіллер помітив рух, і ударом ноги вибив двері. Від дверей відсахнулась якась жінка.

— Поліція, — заспокоїв він її. — Хто ви?

Жінка зволікала з відповіддю. Вістінґ впевнився, що вона сама. Кімната нагадувала готельний номер з телевізором і маленьким диваном та фотелями. Він відчинив двері у ванну. Порожньо.

— Як вас звати? — знову запитав він.

— Регіна. Регіна Бабінскі.

На вигляд їй було за двадцять, струнка, з довгим чорнявим волоссям, одягнена в домашній халатик. Ім’я, скоріш за все, знайдеться у поліційних реєстрах проституток.

— Полька? Розмовляєте норвезькою?

Жінка двічі кивнула.

— Що тут відбувається? — поцікавився, заходячи, Гаммер.

— Він так хотів… — пробелькотіла жінка. — Добу тому. Я лише наглядаю… Що чотири години.

— Маєте ключ? — запитав Гаммер.

Вона показала очима на маленький столик під дверима. Ключ лежав там.

— Коли ви сюди потрапили? — допитувався Вістінґ.

— Учора ввечері, — затинаючись, відповіла жінка.

— Як?

Жінка розгублено мовчала, ніби не зрозуміла запитання.

— Хто вас сюди привіз?

— Друг.

Їм таки пощастило розговорити жінку. Вона розповіла, як її привезли сюди у фургоні й випустили в гаражі.

 — Ви вже бували тут раніше? Теж у ролі наглядачки?

Жінка кивнула.

— Він вам платив? — втрутився Гаммер.

Жінка кивнула. Гаммер скрушно похитав головою.

— Залишайтеся тут, — тицьнув він у неї пальцем.

Вістінґ з Гаммером знову зійшли вниз.

— Що за божевільня, — пробурмотів Гаммер.

Вістінґ переповів йому давнішу розмову з Тюе про те, що стягнений ременями в’язень осягає оптимальну свободу. Не маєш вибору, то й відповідальності ніякої не маєш. Лежиш собі в цілковитій упокореності.

Гаммер крекнув, повернув ключ у замку.

Флойд Тюе підвів голову, коли вони ввійшли. Гаммер підступив до нього, а Вістінґ зупинився на порозі.

— Не чіпайте мене, — заблагав Тюе.

Гаммер розпустив пасок на одній руці.

— Нам треба поговорити, — сказав він, звільняючи другу руку. — Вибору ти не маєш!

— Тут не відбувається нічого протизаконного, — запевнив Тюе. — Все за добровільною згодою. І з мого, і з її боку.

Гаммер розстебнув решту реміняччя.

— Сядь! — скомандував він.

Флойд Тюе послухався, сів, звісивши з тапчана ноги. Тонка піжама, просякнута сечею, вже почала підсихати.

— Ви не розумієте, — потряс він головою. — Ідеться про медитацію. Про те, щоб осягнути абсолютну порожнечу. Пірнути в глибини підсвідомості.

— Це нам підходить, — буркнув Гаммер. — Ми намагаємося знайти Тома Керра. Ти найбільше з ним спілкувався останнім часом. Маєш припущення, де він може переховуватися?

Гаммер тицьнув чоловіка вказівним пальцем у чоло.

— Може, десь тут, глибоко, заховалися твої здогади?

Флойд Тюе відхилився.

— Ви про це пожалкуєте, — сказав він з гіркотою у голосі.

— Що швидше відповіси на запитання, то швидше повернешся до своїх медитацій, — відрізав Гаммер.

Тюе перевів погляд на Вістінґа.

— Я уже розказав усе, що знав про Керра. Ми про таке не розмовляли. Якби не згорів його хутір, то зараз, мабуть, він ховався б там. Мріяв його відбудувати. Але більше нічого мені не відомо. Вірю лише, що зараз він насолоджується волею.

 — Як це?

— На природі…

— Де?

— Десь на високій гірській вершині або в темному-претемному лісі… Далеко від людей.

Вістінґ ступив крок до Тюе.

— Ви про щось таке розмовляли?

Флойд Тюе заходився масувати зап’ясток руки.

— Трохи… Багато розмов у в’язниці точаться навколо мрій в’язнів опинитися поза її мурами, деінде. Посеред природи, наприклад.

— Якусь конкретну гору чи ліс називав?

— Ні.

— Це нам нічим не допоможе! — гримнув Гаммер.

— Даруйте, — налякано хлипнув Тюе. — Я вже й раніше казав. Я не маю чим допомогти.

Гаммер залишив ключі на тапчані в облаштованій під божевільню домашній камері.

— Виклич майстра. Вікно на терасі довелося розбити, — сказав він.

Тюе кивнув, не протестуючи. Вістінґ уже встиг вийти з кімнатки. Вони змарнували немало часу.

Розділ 55

На екрані Вістінґового мобільного вигулькнуло ім’я, якого він не бачив у своєму телефоні вже багато років. Голґер Мідтун. Ленсман лену Реветаль іще до реорганізації поліції і закриття дільниці, тепер на пенсії. Але номер його телефону Вістінґ не стер.

Він перелаштувався у праву дорожню смугу й відповів на дзвінок. Мідтун відрекомендувався. Вістінґ увімкнув голосний зв’язок, щоб і Гаммер чув розмову.

— Я коротко, — сказав він. — Знаю, що у вас голова обертом іде, але маю таке, що може вас зацікавити. Тутешні люди досі звертаються до мене, коли щось трапляється.

— Розказуйте!

— Щойно телефонував один чоловік. Він чув, що ви розшукуєте білий фургон. Те, що він бачив, збігається в часі.

Вістінґ стрепенувся.

Колишній ленсман розповів, що йдеться про стару, занедбану автомайстерню. Напередодні ввечері, о 22.30, туди приїхав фургон, який підходить за описом. В’їхав досередини, брама за ним зачинилася. Свідок мешкає трохи нижче по дорозі, але вийшов порибалити й саме повертався пішки додому.

— Цех стоїть на відлюдді, а місцеві мешканці дуже пильні. У тій майстерні й раніше відбувалися всякі темні справи. З-поміж іншого, розбирали на запчастини крадені автомобілі. Два роки тому влаштували там склад контрабандного спирту.

Вістінґ терпляче чекав на продовження.

— До майстерні веде окрема дорога, яка закінчується глухим кутом. Десь за годину з того керунку виїхав інший автомобіль. Свідок бачив його зі свого вікна.

— То фургон досі там стоїть?

— Цього я не знаю, але хотів би перевірити.

Вістінґ переглянувся з Гаммером. Гаммер мовчки кивнув і сказав:

— Ми неподалік. Можемо зустрітися через півгодини.

— Тоді чекатиму, — відповів Мідтун, пояснив, як добратися, і закінчив розмову.

Через двадцять хвилин вони вже паркувалися під занедбаною майстернею. То була бридка мурована будівля з