Читати книгу - "Магія без пам'яті, Мiла Морес"

- Добре, містере Нотрил, я пам'ятаю, що ви сказали, це дуже терміново. Я вже зробила і прямую до вас.

- Лаурі, у тебе точно все гаразд? – на мою думку, це його улюблене запитання поряд із «що сталося».

- Так, містере Нотрил, вибачте, що змусила вас чекати. За п'ять хвилин буду.

- Ти з Роксом?

- Так, але це не проблема. Вже йду до вас.

- Добре, я у своєму кабінеті в академії.

Вимкнулася. Вдягла на обличчя маску розчарування. Дивлюся на Рокса з роблено винними очима, благаю мене пробачити, а сама швиденько збираю речі з покривала, трамбую в сумку. Добре, що ми ще не роздяглися повністю, але йшло саме до цього. Містер Нотрил мене вкотре врятував. Напевно, він зараз дивується, що я там наплела про документи.

- Вибач, Роксе, справи. Я зовсім забула, що мала віддати документи.

- Ти не можеш мене так лишити, Лаурі! – каже з роздратуванням та докором. - Перемісти їх йому на стіл, - у чомусь він правий, але мені треба викрутитися.

- Ні, вони у мене вдома на комп'ютері, спочатку роздрукую, потім до академії повернуся, щоб віддати. Там таблиці... Все складно, - набрехала з три короби, що далі, то легше йде. - Побачимося завтра на парах.

Рокс засмутився. Я не знаю, що він там робив далі, бо з тих же кущів я швидко пішла. Сама ще збуджена, вся сіпаюся, руки тремтять, білизна промокла наскрізь. Потрібно постаратися все приховати, інакше вдома почують мій запах. Та й до містера Нотрила на зустріч у такому стані не можна. Переміщаюся відразу у ванну, щоб змити з себе сліди пустощів.

Зітхнула полегшено тільки після того, як приховала сліди невчиненного злочину, одягла ті ж речі, вийшла. Потрібно все-таки передзвонити містеру Нотрилу. Раптом він правда чекатиме мене у своєму кабінеті? Там, до речі, залишився мій одяг.

- Мила, а що це за джинси на тобі? - Мама відразу помітила зміни.

- Це мені для реклами одяг надіслали. Знаєш, я тепер дуже популярна, на мене підписалися всі студенти та викладачі академії, – заглядаю на свою сторінку на ходу, – і школярі, здається, також.

- Це тобі безкоштовно прислали?

- Так, мамо. Я ношу їхній одяг і роблю рекламу. У суботу, до речі, мене не буде цілий день. А у п'ятницю ввечері мене запросили на вечірку. І взагалі з близнюками я більше не сидітиму.

Ой-йой-йой, лякає мене цей мамин погляд.

- Лауріно, що це ти вигадала? Ти мусиш мені допомагати вдома, - мама переходить на суворий тон.

- Ні, мамо, я не зобов'язана. Я все дитинство провела у турботах про молодших сестер, а це взагалі-то не моя робота. Більше я не виконуватиму всіх твоїх доручень.

- Як ти з матір'ю розмовляєш? Забула, хто тебе годує? – поряд прогримів голос батька. Я сіпнулася від переляку. Взагалі-то думала, що він у магазині зараз, а виявляється, вдома.

- Я нормально розмовляю. Просто попереджаю, щоб ви на мене більше не розраховували.

- Самостійною, значить, зробилася? Ти де гроші взяла на це ганчір’я? - Батько тицяє на мій одяг, очі злісно блищать.

- Я вже сказала, ти чудово чув.

- Не смій мені огризатися!

- І взагалі. Я переїжджаю до гуртожитку.

- Ти що зовсім здуріла!? У який гуртожиток? Хто матері допомагатиме по дому? - Батько репетує, стоячи в дверному отворі в моїй кімнаті, мама стоїть позаду нього, теж підливає олії у вогонь. Накинулися на мене вдвох, але я слухаю напівуха, більше думаю про те, що настав час зателефонувати викладачеві.

Гучні розбірки тривали близько півгодини. Батько залишився при думці, що я нікуди з дому не дінуся, і знову нагадав, щоб я привела свого коханця познайомитися. Вловивши хвилинний спокій, я таки набрала номер куратора.

- Містере Нотрил, вибачте мені, я наговорила вам нісенітниці минулого разу…

- Він щось зробив, Лаурі? Він тебе скривдив? Де ти зараз? - Три запитання на секунду.

- Містере Нотрил, все гаразд. Я трохи злякалася, тому що Рокс став наполегливішим, і, користуючись нагодою, знайшла привід, щоб втекти.

- Лаурі, не дозволяй йому до себе торкатися, - каже стурбовано, - ти мусиш берегти себе для того, хто тебе по-справжньому кохає, для свого призначеного.

- Містере Нотрил, я вже казала вам, що не збираюся дотримуватися цих застарілих правил. Але Рокс, правда, перегинає, я ще не готова, тому тікаю від нього.

У трубці почувся дивний шум, наче з великої висоти впало щось скляне.

- Лаурі…

- Містере Нотрил, що у вас там відбувається? - Запитую з цікавості, але в очікуваній паузі відповіді немає, я продовжую: - Ми взагалі не повинні з вами про це говорити... Але я сама винна. Використала вас, як привід, щоб втекти. Я хотіла вибачитися за це. Зустрічей у вас на сьогодні не заплановано, тож дзвонити більше не буду. Вибачте, що відволікала.

- Ти мене не відволікаєш, Лаурі.

- Можна запитати, містере Нотрил?

- Звісно, Лаурі.