Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Дихання Господнє! — вигукнув Лонгфут, вибираючись із-під гілки. — Невже й поїсти спокійно не можна?

— Досить гострий, — реготнув Лютар. — Це вже точно.

Лоґен зважив меч у руці.

— Так, ніде правди діти, цей Канедіас знався на виготовленні зброї.

— Канедіас і виготовляв зброю. — Баяз уже пройшов крізь напіврозвалену арку в зарослий садок. — Він же, як-не-як, був майстер Творець. Той меч, який ти тримаєш, був одним із найпростіших його творінь, викуваним для застосування у війні з його братами.

— Брати! — пирхнув Лютар. — Я чудово знаю, як він почувався. Завжди є якийсь привід. Зазвичай жінка, як показує мій досвід. — Він востаннє провів по короткій шпазі гострильним каменем. — А в справах, пов’язаних із жінками, я завжди беру гору.

— Та невже? — Баяз пирхнув. — Так уже вийшло, що в цій історії з’явилася жінка, але не в тій ролі, про яку ти думаєш.

Лютар огидно всміхнувся.

— А як іще можна думати про жінок? Як на мене... йой! — На плече його плаща впала велика грудка пташиного посліду, щедро всіявши чорними та сірими плямами його волосся, обличчя та щойно начищені шпаги. — Якого?..

Він звівся на ноги й підвів погляд на стіну над собою. На стіні сиділа навпочіпки Ферро й витирала руку об пагін плюща. Це важко було сказати напевно, бо позаду було ясне небо, але Лоґен замислився: чи немає в неї на обличчі сліду усмішки?

Лютар же точно не всміхався.

— Срана намахана сучка! — крикнув він, зішкріб липку білу масу з плаща та жбурнув нею в стіну. — Збіговисько клятих дикунів!

Він сердито пропхався повз них і пройшов крізь повалену арку. Схоже, сміх сміхом, але до поваги ще було далекувато.

— Біляки, якщо комусь із вас цікаво, — гукнула Ферро, — вершники поїхали.

— Куди? — запитав Баяз.

— На схід, туди, звідки ми прийшли, і скачуть швидко.

— Шукають нас?

— Хто його знає? Знаків у них не було. Але якщо вони шукають, то, швидше за все, знайдуть наш слід.

Маг насупився.

— Тоді краще злізай. Нам треба їхати. — Він на мить замислився. — І постарайся більше не жбурлятися лайном!

А далі... моє золото

Зандові дан Ґлокті,

очільникові Дагоски, строго конфіденційно

Мене вкрай збентежила звістка про те, що ти вважаєш, ніби тобі бракує як людей, так і грошей.

Якщо говорити про вояків, то тобі доведеться обійтися тим, що маєш чи можеш роздобути. Як ти вже добре знаєш, переважна більшість наших сил воює в Енґлії. Решта їх, на жаль, повністю зайнята у зв’язку з певними бунтівними настроями селянства по всьому Міддерланду.

Що ж до фінансового питання, то, на жаль, жодних коштів виділити не можна. Не проси більше. Рекомендую витискати, що зможеш, зі спайсерів, із тубільців, із усіх інших, до кого можна дотягнутися. Позичай і викручуйся, Ґлокто. Продемонструй ту винахідливість, яка так прославила тебе під час Кантійської війни.

Вірю, що ти мене не засмутиш.

Сульт, архілектор Королівської Інквізиції

Віссбрук відкинувся назад зі щасливою усмішкою на пухкому обличчі. «Неначе він сам усе це вигадав».

Під ними, у Верхньому місті, починалися вранішні співи. Дивне голосіння, що розходилося над Дагоскою від шпилів Великого храму, проникаючи в кожну будівлю, навіть сюди, у приймальну залу Цитаделі. «Кадія скликає своїх людей на молитву».

Почувши цей звук, Вурмс скривив вуста.

— Невже знову настав цей час? Хай будуть прокляті ці тубільці з їхніми бісовими забобонами! Взагалі не треба було знову пускати їх до храму! До дідька їхні кляті співи, у мене від них голова болить!

«І вже тому вони того варті». Ґлокта широко всміхнувся.

— Якщо це радує Кадію, то я можу змиритися з вашим головним болем. Подобається це вам чи ні, але нам потрібні тубільці, а тубільці люблять співати. Моя вам порада: звикніть до цього. Або звикніть, або закутуйте голову в ковдру.

Віссбрук слухав це, відкинувшись на спинку крісла, тим часом як Вурмс набурмосився.

— Мушу визнати, що мені цей звук видається досить заспокійливим, а ще поступки очільника справили на тубільців незаперечний вплив. Із їхньою допомогою лагодять суходільні стіни, замінюють ворота і вже розбирають риштування. Було придбано камінь для нових парапетів, але... ах, у цьому й заковика: каменярі відмовляються працювати далі без грошей. Моїм воякам урізано платню вчетверо, і бойовий дух низький. Проблема в боргах, очільнику.

— Згоден, — сердито пробурчав Вурмс. — Житниці майже повні, а в Нижньому місті за великі гроші викопали два нові колодязі, але мій кредит повністю вичерпаний. Торгівці зерном жадають моєї крові! — «Насмілюся сказати, що набагато менше, ніж усі торгівці міста жадають моєї». — Я вже майже не можу кудись ходити — так вони галасують. Очільнику, моя репутація в небезпеці!

«Ніби в мене немає більших турбот, аніж репутація цього йолопа».

— Скільки ми завинили?

Вурмс насупився.

— За їжу, воду та обладнання загального призначення — щонайменше сто тисяч.

«Сто тисяч? Спайсери дуже люблять заробляти гроші, але ще більше не терплять їх витрачати. Ейдер, якщо взагалі зволить постаратися, не збере й половини від цієї суми».

— А що у вас, генерале?

— Видатки на послуги найманців, викопування рову, ремонтні роботи на валах, додаткову зброю, обладунки, боєприпаси... — Віссбрук надув щоки, — загалом становлять майже чотириста тисяч марок.

Ґлокта мало не вдавився власним язиком. «Півмільйона? За них короля викупити можна, ще й дещо зостанеться. Сумніваюся, що Сульт міг би стільки виділити, навіть якби хотів, а він цього не хоче. Люди постійно гинуть за незмірно менші борги».

— Працюйте, як тільки можете. Обіцяйте, що хочете. Гроші вже в дорозі, запевняю вас.

Генерал уже почав збирати свої нотатки.

— Я роблю все, що можу, але люди починають сумніватися, що їм узагалі заплатять.

Вурмс висловився прямолінійніше.

— Нам уже ніхто не вірить. Без грошей