Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

— Що? — хлопці розгублено переглянулись.

— У сенсі немає шістнадцяти? Вона що, школярка? — розгублено промовив довготеслий. — Твою ж матінку-китайку! А казала, студентка. Бляха... Це що виходить? Я за підлітком упадав? Короста! Мене ж засміють. От сучка! Та ну на…

— Я так зрозумів, інцидент можна вважати вичерпаним?

— Та пішла вона на… — сплюнув довготеслий і ступив до дверей. — Валимо, хлопці. Бляха... з малоліткою зв'язався, ідіот... Курва…

Трійця дружно вийшла з під’їзду, щось обурено бурмочучи проміж себе, а я допоміг дівчині підвестися. Дістав із кишені хустку і простяг їй. «Жарт» хлопцям удався. Ліда була біліша за крейду, а сльози текли в два струмки. Щоправда, тихо. Без схлипів та істерики.

— На, витрись. — А потім не втримався. — Ну, ти даєш, сусідко…

— Та Сірий сам собі все нафантазував, — обурено пирхнуло дівчисько. — Я лише один раз на дискотеці з ним потусила.

— Один? — Не повірив я. Навряд чи хлопцеві через пару танців так би дах знесло.

— Ну… три… Навіть не цілувалися до ладу. Так, кілька разів позажималися… — опустила очі Ліда. — Дядю Михайле, ви ж не думаєте, що я й справді… ця сама…

— Не думаю, — щиро відповів я. Та й яка різниця, що я думаю. Це її життя.

На цьому розмову довелося припинити.

— Михайле! Лідо! Це ви?! — пролунав голос Світлани. — Ви чого стоїте внизу? Лідка! Погань ти така! Ну, почекай! Ти в мене отримаєш…

— Ми, Світлано! Не шуми. Все добре. Це я винний, що трохи затрималися. Дуже гарний вечір. Не хотілося одразу додому йти. Ось і попросив Лідочку, скласти компанію.

Брехня жахлива, прораховується на раз. Але нічого розумнішого на думку не спало. Сподіватимемося, що сусідка, заспокоївшись тим, що з дочкою нічого не трапилося, не аналізуватиме почутого.

— Дякую, дядьку Михайле… — тихенько пробурмотіла Ліда. Встала навшпиньки і цмокнула мене в щоку. — За все… — Потім розвернулась і швидко побігла вгору сходами.

Ось я вже й поцілунок заслужив. Того гляди ще закохається дівчисько. У цьому віці вони мають патологічний потяг до героїв. Особливо, вигаданих. Придумує собі така шмаркачка божевільну суміш із книг, кіно та власних фантазій, розбавить коктейлем із гормонів і потреб тіла, що почало прокидатися — і все, гасіть світло, виносите ікони. Тож, брате Михайле, треба з цим якось обережніше. Тим паче, у твоєму віці. Зрозуміло, що коханню всі віки покірні і усілякі там біси не дрімають, але щоб не одразу закладати під стосунки міну уповільненої дії, а заразом, не смішити людей, різниця між партнерами не повинна перевищувати двадцяти — двадцяти п'яти років. Гора — тридцять. Якщо відносини плануються неодноразові.

А в мене такої потреби нема. Не в тому сенсі, що потреби немає, а що задовольнити я її можу не заглядаючись на дитину. Он воно, моє задоволення, прилаштувало русяву голову на плече і спить солодко. Зрідка прицмокуючи губами... Шкода, не можна в чужий сон зазирнути, було б цікаво подивитися, що їй таке смачне снитися. Хоча, ну його… Багато знань багато печалі. Може там зовсім не я в головній ролі, а якийсь Бред Піт чи Сталлоне. Так і самоповагу втратити не довго. А при заниженій самооцінці і бажання зав'янути можуть. А воно мені потрібне? Сто пудів ні... І без цього проблем вистачає. Тож нехай собі цмокає інкогніто. А я думатиму, що сон у неї правильний і не витрачатиму час і сили на ревнощі.

Та й безглуздо це. Навіть якщо снюсь не я, то де він цей щасливчик? Лише у мріях… А я ось — поряд. І не просто поряд, а буквально півгодини тому користувався з усією старанністю цією розкішшю і, судячи з непрямих прикмет, залишився задоволений не тільки я. Що-що, а на стільки розбиратися в жінках, за прожиті роки, я навчився. І щасливе, задоволене обличчя від вдавання відрізнити можу. Головне вчасно в очі зазирнути, а вони, як відомо, дзеркало душі і брехати не вміють. Якщо дивитися правильно.

Гаразд… Досить про дурниці. Жінки в житті чоловіка, звичайно, один з найважливіших аспектів, але все ж таки, не найголовніший. Тому що, кожен мужчина, що поважає себе, насамперед повинен думати про літаки... а про дівчат потім.

А цих літаків, завдяки Тихто, у мене повне летовище. Ледве поміщаються. І головне, досі немає чіткого розуміння, що мені з усім цим щастям далі робити?

Ні, сам процес банальної нейтралізації демонів цілком зрозумілий. І, поки що, не особливо проблематичний. Але це лише шляху до мети. А яка вона сама? Чого я маю досягти в кінці маршруту?

Місяць світлішати явно не збирається, як був червоним — так і залишається. Отже, і Злиття не закінчується. Що, у свою чергу, обіцяє лише збільшення кількості демонів, яким вдасться проникнути в наш світ і спробувати отримати нову тілесну оболонку. І ось ці мої дилетантські спроби відновити статус-кво більше нагадують вичерпування води решетом, воно ж — праця Сізіфа. Скільки не тужся, віз з місця не зрушиться. І це погано.

Шкода, що Тихто вирішила піти отак по-англійськи. Ні, за трость я їй нескінченно вдячний. Щонайменше один раз вона мене вже здорово виручила. Але це ніяк не врівноважує можливість отримати відповіді на запитання. А принцип «здогадайся сам» не працює.

І, єдине, що спадає на думку: Злиття — це не безконечна і безперервна подія, а дискретне явище. Тобто таке, що відбувається один раз. Нехай з деякою тривалістю та періодичністю, але все ж таки кінцеве за часом. Тобто, не вектор, а відрізок. Інакше все справді стане безглуздим.