Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

— Гадаю, що так. Він може вам усе розповісти. Але він вважає, що тут щось нечисто.

Келлер ледве стримувалася, щоб не вигукнути: «То чому ж ніхто з вас нічого не розповів?!» Але мізки підлітків працюють інакше.

Келлер подякувала Гарпер за допомогу, попросила її нікому не говорити, про що вони розмовляли, і відправила назад до класу.

Залишившись на самоті, Келлер заскреготіла зубами, коли подумала, що останньою подією в житті бідолашної сімна­дцятирічної дівчини став неприємний епізод із хлопцем. Гарпер сказала, що його звуть Ерік Гатчінсон. Келлер поглянула на годинник. Їй треба було поговорити з Тобі Лі про справу з відслідковуванням телефонного номера. Але вона не могла допустити, щоб те, що сталося на тій вечірці, померло разом з Меґі Пайн.

До кабінету повернулася директорка.

— Мені хотілося б поговорити з Тобі Лі, — сказала Келлер, — але спершу викличте Еріка Гатчінсона.

Розділ 34

Ерік сидів рівно, схрестивши руки на грудях, з невдоволеним виразом на вродливому обличчі. На ньому була футболка із зображенням перехрещених ключок для лакросу і написом «Хай згинуть ті, що зі Східного узбережжя!». Його батько, червонощокий, з тілом колишнього атлета, сидів поряд у такій самій позі, жував гумку і сердито дивився на Келлер.

Коли Еріка викликали до кабінету, він відмовився говорити з Келлер без батька. Мудрий хід, не підкопатися. Заможні, освічені завжди залучали юридичну, а в цьому випадку — батьківську підтримку. Вони знали, що адвокати — це важливо, у школі їх навчали юридичної грамотності, або принаймні вони вчилися у найбільшого просвітителя конституційних прав — серіалу «Закон і порядок: злочинні наміри».

Але не всі. Дені Пайн не був таким освіченим. Якби він попросив собі адвоката, то сьогодні, можливо, не сидів би за ґратами. Келлер кілька разів проглянула відео з його допитом, і в неї все всередині переверталося від обурення. Не йшлося про корумпованість поліцейських, що проводили допит. Вони були простими провінційними копами з Небраски з браком професійної підготовки. А ті інструкції щодо допиту, яких їх навчали, відомі під назвою «Рейдова техніка», відзначалися одним слабким пунктом: вони часто призводили до самонамовляння. Неймовірна кількість результатів ДНК не тільки звільняла з-під ґрат невинних, а й доводила, всупереч загальній думці, цілковиту невин­ність тих, хто повністю визнав свою провину, особливо у випадку з неповнолітніми.

Кілька років тому Келлер брала участь у практичному семінарі з проведення допитів, і її вразила кількість самонамовлянь. Вона згадала, як їхній інструктор любив підкреслювати: «Нас учили звертати увагу на всілякі ознаки, що свідчать про брехню опитуваного, як-от уникнення прямого погляду у вічі, вертіння на стільці. Але насправді у випадку з дітьми та підлітками вони свідчать лише про неспокій. Нас учили, що найменші дрібниці мають викликати підозру в скоєнні злочину. Але діти часто просто-напросто повторюють, як папуги. Нас учили техніки мінімізації під час опитування, казати опитуваним, мовляв, якщо вони скажуть правду, їх відпустять. А тепер знаємо, що підлітки часто хапаються за таку можливість і зізнаються у нескоєному, аби тільки повернутися додому, щиро сподіваючись, що їхню невинність можна буде довести пізніше». Наприкінці семінару інструктор сказав: «Мені довелося допитувати п’ятнадцятирічного хлопчину, який зізнався і провів за ґратами одинадцять років за злочин, якого не скоїв. І тепер я покладу всі сили і решту мого життя на те, щоб таке більше не повторилося».

Це не означало, що Дені Пайн невинний. Без сумніву, він входив до переліку підозрюваних. Він зустрічався з Шарлот, до того ж рідко таке трапляється, що вбиває якийсь невідомий. Зазвичай це справа когось із кола близьких та рідних. Келлер давно засвоїла просту народну мудрість: вівці ціле життя бояться вовка, щоб врешті потрапити на стіл фермерові.

Келлер поглянула на вовка — точніше, вовків, — що сиділи навпроти.

— То в чому річ? — запитав батько Еріка в Келлер. — Мені зовсім не до вподоби, що дирекція школи дозволяє федеральним агентам розпікати наших дітей без присутності батьків.

Він перевів погляд на директорку Флауерз, яка наполягла на власній присутності.

Келлер не повелася на провокацію. Вона ніколи не пасувала перед альфа-самцями. Вона росла з одним із них, а тому добре знала, що за всіма проявами альфа-якостей криються внутрішні страхи. Такі чоловіки, які постійно звинувачували жінок у надмірній емоційності, насправді самі перебували у владі власних емоцій. Вона передала хлопцеві роздруківку одного з повідомлень, що він надіслав Меґі Пайн.

— Що це? — запитав старший Гатчінсон.

— Якраз про це ми хочемо довідатися у вашого сина.

Пан Гатчінсон поглянув на сина. На обличчі хлопця промайнуло хвилювання, що пробило маску вдаваної незворушності.

— Навіщо ти й твої друзі надсилали ці повідомлення? — запитала Келлер.

Ерік хотів було щось відповісти, аж тут батько зупинив його помахом широко розкритої долоні — ніби прикрив щитом.

— Хвилиночку, шановна! Тут ніде не зазначено ім’я мого сина! І якщо мені доведеться викликати сюди мого адвоката, я…

Директорка школи вирішила втрутитися, щоб зменшити напруження:

— Агентка Келлер проводить розслідування загибелі родини Пайнів. Вона не уповноважена займатися підлітковим кібербулінгом на національному рівні. Але в ході своєї роботи, — директорка кивнула у бік роздруківок, — вона натрапила на оці повідомлення, адресовані Меґі Пайн незадовго до її смерті.

Келлер негайно підхопила:

— Саме так. Кібербулінг тепер нерідко трапляється у школах. А от щодо сексуальних домагань…

— Сексуальних домагань? — перепитав батько.

— Свідки кажуть, що під час вечірки ваш син усамітнювався з Меґі Пайн, після чого вона втекла вся у сльозах. Анонімні повідомлення мали мету залякати її, щоб вона нікому не повідомляла про те, що сталося.

Келлер поглянула на батька, який нервово потягнувся до комірця сорочки. Щелепи міцно стиснуті. Те саме обличчя, що й у сина, хіба що років на тридцять старіше, розповніле, але з таким самим пихатим виразом. Якщо повідомлення синка до Меґі Пайн не схвилюють матір, то цього хлопця вже ніщо не врятує.

— У вас на нього нічого немає, — заявив батько Еріка, агресивно жуючи гумку.

Здається, цього дня у неї самі проблеми.

— Оце і все, що ви можете відповісти? Такого ви його навчаєте?

— Чого я навчаю свого сина — не ваше собаче діло! — Гатчінсон поглянув на директорку школи. — Барбаро, це неприйнятно!

Келлер важко зітхнула:

— Що ж, ви маєте рацію. У мене немає повноважень, щоб заарештувати вашого сина. Навіть щоб його затримувати. Але у мене їх достатньо на