Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Я прокинулась ще до будильника. Здавалося, повітря вже знало — сьогодні все інакше. Сьогодні останній день. Валіза стояла біля ліжка, акуратно запакована ще з вечора, але в мені — все було не складено, розсипане, мокре від сліз, які я ще не виплакала. 

Діти метушились, сміялись, обіймались — не всі ще встигли зрозуміти, що їхній відпочинок закінчився. Але я вже відчувала, як з кожною хвилиною щось у грудях стискається. 

Дамір підійшов, коли я саме допомагала Арсену застібнути рюкзак. Він був у простій білій футболці, пахнув сонцем і чимось теплим, знайомим. Він нічого не сказав — просто взяв мою валізу. І я йшла поруч, мов уві сні. 

Автобус блищав на сонці, багаж вже складали, діти лізли обійматись із вихователями. Іра вже витирала очі, вдаючи, що щось потрапило. А я — я просто дивилась на нього. 

— Ну все, — сказав Дамір, ставши навпроти, ніби не хотів відпускати ані на крок. — Ти поїдеш. І сонце тут стане якесь не те. 

Я спробувала усміхнутись, але не вийшло.
— Я не знаю, як без тебе. Як без того, щоб бачити тебе щодня... 

Він не дав мені договорити. Просто обійняв. Так сильно, що серце забилось в унісон із його. Я вчепилась у нього, ніби це могло зупинити час. Мені не хотілося дихати без нього, не хотілося вставати вранці в іншому місті, знаючи, що його поруч не буде. 

— Я тебе дуже прошу, — прошепотіла, притискаючись лобом до його ключиці. — Не забувай мене. 

— Та як тебе забути, Міло, — сказав він, гладячи мене по спині. — Я тебе несу в собі, розумієш? У кожному русі, у кожному запаху липня. І не випущу. 

Я не витримала — заплакала. Тихо, нестерпно боляче, але й з якоюсь вдячністю. Бо краще мати отаке — ніж ніколи не знати, що таке справжнє. 

Він допоміг мені сісти в автобус. Я подивилась у вікно, намагаючись запам’ятати його погляд. Він стояв на узбіччі, злегка усміхнений, але очі… очі говорили більше, ніж усі слова. 

Я притислась до вікна, боячись моргнути — ніби це могло стерти його постать. У цей момент телефон завібрував. Повідомлення. Від нього. 

> “Я залишив тобі дещо в рюкзаку. Візьми з собою частинку мене. ” 

Я ковтнула повітря, ніби забула, як дихати. Руки самі полізли до блискавки. У внутрішній кишені, між блокнотом і кремом для рук — лист. Складений акуратно. Під ним — його браслет. Мій погляд затуманився, серце шалено забилось. 

Лист. Я розгорнула його вже дорогою. Рука трохи тремтіла. 

"Міло. Я міг би сказати тобі все це вголос, але боявся, що розплачусь.
Я не просто закохався в тебе. Ти — як перше справжнє світло після темряви.
Коли тебе немає, тут усе не таке. Навіть чай не той.
Я чекатиму нашої зустрічі. Скільки треба.
Твій. Дамір." 

Я сховала обличчя в руки. І відчула — він десь поряд. Навіть коли далеко.
 

Кінець