Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Сьогодні вівторок. Вчора після роботи ми з Тимофієм вечеряли в ресторані, а потім поїхали до нього. Насправді я довго пручалася, хотіла їхати додому, але після вечері Тимофій так цілував мене в машині, що я здалася.

Щойно зачинилися двері його квартири, нас накрила шалена пристрасть. Ми навіть не встигли дійти до спальні — просто почали роздягатися, ще стоячи в коридорі. Поряд із Тимофієм я весь час почуваюся голодною. Одного його погляду достатньо, щоб у мені спалахнуло бажання. Ми кохалися до глибокої ночі, а потім я заснула в його теплих обіймах.

Зранку разом поїхали на роботу, але я вийшла трохи раніше — не хочу, щоб в офісі пішли плітки про нас. По дорозі взяла каву собі та дівчатам, роздала їм і швидко занурилася в роботу. Сьогодні потрібно встигнути зробити якомога більше, бо хочу раніше піти — Аріну виписують із пологового, і я просто зобов’язана бути там.

Навіть на обід не виходжу, Тимофій теж не кличе — мабуть, також зайнятий. О третій годині закінчую справи, збираю речі й заходжу до нього в кабінет. Він сидить, занурившись у документи, навіть не піднімає голови.

— Тільки ти можеш вриватися в кабінет боса без стуку, — каже він, не відриваючись від паперів.

— Ммм… можу собі дозволити, я ж з ним сплю, — відповідаю, стаючи поряд, але він і далі занурений у документи. — Тиииим…

Тимофій нарешті підіймає голову й усміхається.

— Що? — теж усміхаюся.

Він встає, обіймає мене за талію й притягує ближче.

— Мені подобається, як ти мене назвала, — нахиляється й коротко цілує мене в губи.

— Справді? — запускаю пальці в його м’яке волосся. Він заплющує очі й киває.

— Мене так тільки мама називає.

— А як щодо «Тимчика» чи «котика»? — жартую.

— Ні! Ненавиджу, коли мене так називають. Наче я не дорослий чоловік, а сопливий пацан.

— О, так, ти справді схожий на «сопливого пацана», — сміюся.

— То що, ти просто зайшла, щоб познущатися?

— Хотіла сказати, що їду на виписку до Аріни. Ти ж не ображаєшся, що не кличу тебе з собою? Просто в них сьогодні особливий день, і я не думаю, що буде доречно знайомити вас саме зараз.

— Все нормально, я розумію. Якби це був мій день, я теж не хотів би бачити поряд чужих людей. Але якщо ти згодом не познайомиш мене зі своєю найкращою подругою, я точно ображуся.

— Познайомлю, обіцяю. Дам їй трохи оговтатися після пологів і тоді.

Підіймаюся на пальчиках, щоб коротко поцілувати його, але Тимофій поглиблює поцілунок. Його пальці ковзають під мою кофту, змушуючи мене тремтіти.

— Тим, мені вже час… — шепочу, розриваючи поцілунок.

— Ох, що ти зі мною робиш… — він зітхає, ховає обличчя в моє плече. — Йди вже, бо я і так ледь стримуюся.

Я сміюся, забираю сумку й виходжу.

По дорозі заїжджаю в квітковий магазин і купую для Аріни її улюблені — ніжно-рожеві кущові троянди. Задоволена букетом, сідаю в машину й через п’ятнадцять хвилин під’їжджаю до пологового.

Біля входу стоїть Матвій. На його обличчі хвилювання, але в очах читається щастя.

— Привіт, готовий? — питаю, підходячи.

— Привіт… Дуже хвилююся, — він відкриває дверцята машини й дістає величезний букет троянд — схожий на мій, але в різних відтінках: від білого до ніжно-рожевого. Потім відкриває багажник і витягує десь із десяток білих кульок.

— Щось ти перестарався, — кажу, вражено дивлячись на все це.

— Думаєш?

— Так. Але Арі сподобається.

— Я ще й будинок прикрасив і сюрприз їй підготував, — каже задоволено.

— Навіть не сумнівалася.

За хвилину під’їжджає ще кілька машин. Виходять батьки Матвія, батько Аріни з дружиною, сестра Матвія Кіра з чоловіком і сином. Приїжджає фотограф. Матвій заходить усередину разом із ним, а ми чекаємо зовні.

Хвилююся. Хоч бачила малого, але це інше — сьогодні вони вперше приїдуть додому як сім’я.

Нарешті двері відчиняються, і виходить Матвій, несучи сина в обіймах. Позаду йде Аріна — усміхнена, щаслива. Її кремовий трикотажний костюм підкреслює  її ніжність.

Ми підходимо привітати їх. Батьки Матвія вручають Аріні букет і пакет із відомим ювелірним логотипом. У матері  Матвія на очах сльози, але вона щасливо всміхається.

Коли доходить черга до мене, передаю свої троянди іншому, щоб обійняти Аріну.

— Вітаю, люба. Свій букет вручатиму вже вдома, бо ти й так ледве тримаєш усе це.

— Матвій перестарався… — сміється вона.

— Я така рада за вас! Малюк такий солоденький. Ви вже вибрали ім’я?

— Так. Олександр.

— Олександр Матвійович. Звучить чудово.

Після кількох загальних фото всі розходяться по машинах. Я їду разом із Матвієм та Аріною, щоб допомогти з квітами та подарунками — їх стільки, що вони просто не вмістяться в їхній автомобіль. Решта гостей вирішили не їхати з нами, адже Аріні потрібен спокій і відпочинок після виписки, а не одразу приймати відвідувачів. Я теж не планую затримуватися — просто допоможу занести все необхідне й поїду.

Коли ми заїжджаємо у двір їхнього будинку, я помічаю білий позашляховик із червоним бантом на даху. Оце сюрприз…

— Матвію…, — ошелешено вимовляє Аріна, притискаючи сина до грудей.

— Тобі треба машина, щоб було зручно пересуватися містом із малюком. Це моя подяка тобі за сина, — говорить Матвій, ніжно усміхаючись.

Аріна зачаровано розглядає авто, погладжує пальцями стрічку на капоті й усміхається крізь сльози.

— Дякую, коханий. Вона неймовірна.

— Хочеш посидіти всередині?

Вона киває. Матвій передає їй сина, відкриває дверцята, й Аріна сідає за кермо, зачаровано оглядаючи салон.

Я мовчки спостерігаю за їхньою ідилією й ловлю себе на думці, що хочу такого ж щастя.

Після огляду машини ми всі разом заходимо в будинок. Щойно опиняємося у вітальні, ми з Аріною одночасно ошелешено вигукуємо.

Вся кімната заставлена квітами, а довкола — десятки біло-блакитних кульок.

— Боже, Матвію… — видихає Аріна, розглядаючи кімнату.

— Щось ти розійшовся, але це дуже красиво, — сміюся, а він лише щасливо всміхається.