Читати книгу - "Чотири сезони"

Від жаху він увесь підібрався.

— Стій! — закричав він.

Але Дюссандер ішов маршем не зупиняючись. У його очах застигла порожнеча, вони дивилися кудись удалечінь. Підборіддя здійнялося ще вище, під бундючливим кутом, від чого одразу напнулися струною курчачі сухожилля на старечій шиї. На обличчі непристойно стирчав тонкий, мов лопать вентилятора, ніс.

Тод відчув, як під пахвами змокріло від поту.

— Halt![67] — викрикнув він.

Дюссандер застиг на місці. Зі стуком приставив ліву ногу до правої, що була спереду, припечатав, наче поршень опустив. Холодна безвиразність ще на якусь мить затрималася на його обличчі — роботоподібному, бездумному. Та потім їй на зміну прийшло збентеження. А за збентеженням — поразка. Його плечі безсило поникли.

Тод нечутно видихнув від полегшення й через мить уже лютував сам на себе. «Хто тут головний, врешті-решт? — Та потім його знову затопила хвиля впевненості в собі. — Я, от хто. І йому краще про це не забувати».

Він знову заусміхався.

— Досить-таки непогано. Але трохи практики — і я думаю, ви покажете набагато кращий результат.

Дюссандер стояв мовчки, похнюпивши голову.

— Ну, все, можете зняти, — милостиво додав Тод… і мимохіть замислився, а чи так уже йому хочеться, щоб Дюссандер знову її надягав. На кілька секунд…

7

Січень 1975-го.

Коли пролунав останній дзвоник, Тод пішов зі школи сам, узяв ровера й покрутив педалі в парк. Там знайшов порожню лавку, поставив «швін» на відкидну ніжку й витяг із кишені свій табель. Роззирнувся навколо, щоб побачити, чи на нього, бува, не дивиться хтось знайомий, але в полі зору були тільки двоє старшокласників, які лизалися біля ставка, та ще парочка задрипаних п’янюг, що передавали з рук у руки паперовий пакет із бухлом усередині. «Падлючі брудні бомжари», — подумав він. Але сумно йому було не через бомжів. Він розгорнув табель.

Англійська: «С». Історія Америки: «С». Наука про Землю: «D». Суспільствознавство: «B». Початкова французька: «F». Вступ до алгебри: «F»[68].

Він довго дивився на оцінки, не вірячи своїм очам. Знав, що буде погано, але виявилося ще гірше. То була катастрофа.

«Може, воно й на краще, — зненацька озвався до нього внутрішній голос. — Може, ти навіть умисно це зробив, бо в глибині душі хочеш, щоб це скінчилося. Тобі потрібно, щоб це скінчилося. Поки не сталося чогось лихого».

Але він грубо відкинув од себе цю думку. Нічого поганого статися не могло. Він міцно тримав Дюссандера в кулаку. Цілком і повністю. Старий думав, що в одного з Тодових друзів є лист, але не знав, у котрого. Якби з Тодом щось сталося (бодай що-небудь), той лист мав потрапити в поліцію. Колись він думав, що Дюссандер таки спробує. Та тепер той був застарий, щоб утікати, навіть якби мав фору.

— Він під контролем, чорт забирай, — прошепотів Тод і вдарив кулаком собі в стегно, та так сильно, що стислися м’язи. Розмовляти із собою — це хріново, із собою розмовляють психи. Ця звичка в нього з’явилася тижнів із шість тому, і він чомусь ніяк не міг її позбутися. Кілька разів помічав, що люди якось дивно на нього зиркають через це. Серед тих людей було й декілька вчителів. І той вишкрібок Берні Еверсон підійшов до нього і прямо спитав, чи в нього вальти тасуються. Тод ледве стримався тоді, щоб не зацідити малому педику в рот, але всі ці діла… сварки, бійки, кулаки… нічого хорошого з них не виходило. За таке тебе завжди і скрізь вносять у чорні списки. Розмовляти з собою — погано, так, але…

— Сни теж лажові, — прошепотів він. Але цього разу не бив себе.

Останнім часом сни йому снилися дуже нехороші. У тих снах він завжди був в уніформі в’язня, стояв у шерензі із сотнями виснажених людей. Повітря тхнуло горілим, він чув уривчасте ревіння двигунів бульдозерів. Потім до голови шеренги підходив Дюссандер і показував то на того, то на цього. Їх залишали. А решта крокували до крематоріїв. Дехто впирався і відбивався ногами, але більшість були для цього надто вимучені голодом, надто виснажені. Раптом Дюссандер опинявся навпроти Тода. Їхні погляди зустрічалися, і наставала довга паралізуюча мить. А потім Дюссандер наводив вицвілу парасольку на Тода.

— Цього заберіть у лабораторію, — командував Дюссандер уві сні. Губа задиралася й оголювала штучні зуби. — Заберіть цього американського хлопчиська…

В іншому сні він був убраний в уніформу СС. Чоботи начищені до дзеркального блиску. Емблема з черепом і блискавка сяяли. Але він стояв посеред бульвару Санта-Донате, і всі на нього вирячалися. Люди тицяли пальцями. Хтось засміявся. В інших на обличчях був написаний шок, відраза чи гнів. У тому сні перед ним зі скреготом загальмувала стара тачка, і у віконце виглянув Дюссандер, Дюссандер-майже-мумія, якому з виду було двісті років, а шкіра нагадувала пожовклий пергамент.

— А я тебе знаю! — пронизливо проголосив сно-Дюссандер. Обвів поглядом вуличних роззяв і знову подивився на Тода. — Ти був головний у Патині! Дивіться всі! Перед вами — Кривавий Біс Патина. Гіммлерів «експерт з ефективності»! Ти винен у вбивствах! Ти винен, м’яснику! Ти винен, убивце немовлят! Ти винен!

А ще в іншому сні на ньому була смугаста роба засудженого, і його вели коридором із кам’яними стінами двоє наглядачів, що зовні дуже нагадували його батьків. В обох на руках виднілися жовті пов’язки з зіркою Давида. Позаду йшов священик і читав із Второзаконня. Тод озирнувся через плече й побачив, що той священик — Дюссандер і що на ньому чорний плащ офіцера СС.

Наприкінці кам’яного коридору подвійні двері відчинялися у восьмикутну кімнату зі скляними стінами. Посередині стояв ешафот. А за скляними стінами купчилися виснажені люди, усі голі, усі дивилися на нього однаковими поглядами — темними, безвиразними. У всіх на руках були сині номери.

— Нічого, — прошепотів Тод сам до себе. — Усе ж нормально. Справді, усе під контролем.

Парочка, що цілувалася, глянула на нього скоса. Тод люто вирячився на них: мовляв, ану, зморозьте щось. Вони відвели погляди. Невже хлопчик вишкірив зуби?

Тод підвівся, запхав табель у передню кишеню й сів на велик. Та поїхав до аптеки, розташованої