Читати книгу - "Помилка"

Вони навіть подарували мені оту величезну листівку з усіма своїми підписами.

«Усього найкращого, шкода, що йдеш, — бувай!» — було написано спереду.

А на розвороті: «Та ми тобі не заздримо, ти так і знай!»

Хто б міг подумати, що компанія «Голлмарк», яка торгує вроздріб вітальними листівками, має спеціальну серію для копів, що звільняються з роботи?

— От спасибі, чуваки, — розчулено хлипнула я. — Я за вами теж сумуватиму. Вам, до речі, я теж не заздрю.

І тільки близько сьомої вечора я вблагала своїх колег відпустити мене додому.

«Дивно», — подумала я, не побачивши біля будинку автівки Пола. Зазвичай він попереджав мене, коли затримувався на роботі.

Я вже була дістала мобільник, щоб зателефонувати йому, але раптом помітила щось незвичне у вікні мансарди над гаражем. Між стулками віконниць виднівся темний проміжок. Шукаючи телефон Пола в меню, я спробувала пригадати, коли востаннє ці віконниці розкривала.

Повільно-повільно, дуже обережно я знову глянула на мансардне вікно й закрила телефон.

Проміжок між віконницями зник.

«Хвилиночку, — вирішила я. — Не поспішай. Поміркуй».

Коліщата мого мозку закрутилися з шаленою швидкістю, коли я почала перебирати всі потенційні варіанти. Може, це якісь поплічники братів-Ордонесів? Може, там був іще один, третій брат, про якого я не знала?

А можливо, я просто втомлена й перелякана? Напевне, кока-коли обпилась у барі, не інакше. Витягнувши з сумочки свій «ґлок», я засунула його за пояс спідниці.

Може, я й занадто обачлива, але краще бути обачливою, аніж мертвою.

Розділ 94

Намагаючись поводитись невимушено, щоб не привертати уваги, я витягла ключі й піднялася сходами ґанку. Тепер, коли мене не було видно з вікна, я дістала з-за поясу пістолет і побігла до тильного боку будинку.

Оглянувши вікна, я пересвідчилася, що вони цілі й неушкоджені. Жодних ознак злому та проникнення всередину. Усе начебто нормально.

У шторках на задніх дверях був маленький проміжок. Я стала роздивлятися крізь нього задню частину коридору — нікого й нічого.

Я відчула себе заплішеною дурепою. Вочевидь, тут нікого, окрім мене, не було.

Аж раптом перед дверима в напівтемному коридорі промайнула якась чорна тінь. Велика чорна тінь — однозначно.

«Чорт забирай!» — подумала я, і серце моє стривожено закалатало. «Боже, поможи!» — сяйнуло в моїй голові, і в скронях загупали молоточки.

Раптом я згадала про Пола. А може, насправді він удома? До того ж не один. І ота невідома людина бігає по темному будинку. Хто вона? Що вона тут робить? Як потрапила сюди?

«Треба зайти всередину», — вирішила я та глибоко зітхнула.

Знявши туфлі, я вкрай обережно й тихо відімкнула двері та повільно крутнула ручку. Дуже повільно, щоб не почули.

«Тс-с-с-с», — хтось прошепотів. Хтось, але не я.

Піднявши пістолет, я вже була готова натиснути на гачок, як раптом увімкнулося світло.

«Сюрприз!!!» — вигукнули в унісон два десятки голосів.

Ху-у-ух, слава богу! То були мої друзі та родичі. Переважно — жінки. Тільки якимось чудом я не встигла вистрелити. Хвала Господу, «ґлок» має додатковий механізм безпеки, і для того, щоб зробити постріл, на курок треба тиснути сильніше, ніж в інших пістолетах.

Роззявивши від подиву рота, я витріщилася на повітряні кульки, загорнуті в жовто-зелений папір подарунки та триколісний дитячий візочок, що стояв у кутку.

Це було зовсім не проникнення зі зломом. Не трагедія й не халепа.

Це був день народження моєї ще не народженої дитини![14]

І, судячи з кількості рук, притиснутих до зблідлих облич, ця зустріч стала несподіванкою не тільки для мене. Ще б пак! У мене в руці був пістолет!

Я опустила руку й зиркнула на перелякане обличчя моєї тітоньки Люсі, на яку я, виявляється, цілилася. Та знову почала дихати.

— Поглянь, мамо, — прощебетала в мертвій тиші чотирирічна донька моєї сестри Мішель. — У тітки Лорін є пістолет!

— Усе гаразд, нічого страшного не сталося, любі дами, — сказав Пол і поспішив до мене, щоб допомогти сховати зброю в кобуру. І обійняв мене, щоб я швидше отямилася.

— А чому ти організував вечірку саме сьогодні? Я ж лише три місяці, як вагітна, — прошепотіла я, коли він цілував мене в щоку.

— Я хотів, щоб це сталося до того, як ми переїдемо, — відповів Пол, знову глянувши на присутніх. — А тепер — посміхайся. До самісіньких вух. Насолоджуйся вечіркою.

— Усе гаразд, мої любі дами, — повторив Пол. — Просто проминув іще один важкий день у житті героїчного копа. Слава Богу, у нас досхочу памперсів. Нікому не потрібно? А хто бажає випити?

Розділ 95

День народження вийшов на славу: усі добряче повеселились і відпочили, особливо я. Усі мої подруги — люди винятково приязні й приємні, і це стосується також переважної більшості моїх родичів. Мені здалося, що життя, нарешті, знову повертається до норми. Та раптом…

— Агов, панійко! — вигукнула Бонні Клеснік, випустивши з рук меню й кинувшись обіймати мене, ледь не перекинувши при цьому столика в китайському ресторані, де ми спеціально зустрілися в неділю після дня народження.

Я озирнулася довкола, розглядаючи яскравий інтер’єр закладу. Повсюдно стояли численні акваріуми з мутнуватою водою. Коли моя давня подруга Бонні запропонувала мені вибратись у місто й десь посидіти, то я уявляла собі просту їжу: картоплю по-домашньому, бутерброди, гамбургери, чізбургери…

Тому я й витріщилася здивовано на меню, коли побачила в ньому малюнок черепахи та жаби. Отакої! От вам і пізній сніданок у Чайнатауні! Гадаю, Бонні ще не знає, що таке вранішня нудота у вагітних жінок.

— Так прикро, що я не змогла побувати на твоїй прощальній вечірці та дні народження! — сказала Бонні, знову сідаючи за стіл. — Уявляєш, на нічній зміні хтось захворів і начальство терміново викликало мене.

— Не переймайся, Бонні, — відповіла я, усміхаючись. — Зате я змогла прийти сюди — і це прекрасно. — І подумки додала: «Якщо тільки не вивергну назад оці китайські делікатеси».

— Дивно, — сказала Бонні, відриваючись від екзотичної страви. — Так багато змін у твоєму житті, що аж не віриться. Чесно кажучи, я думала, що тебе від роботи доведеться молотком і плоскогубцями віддирати. Звісно, я дуже рада за вас із Полом, але… Не знаю. Я бачила, як швидко ти розплутувала справи, Лорін. З яким ентузіазмом. Бачила твою безстрашність. Я не єдина жінка, котру твій приклад надихнув на роботу в поліції, між іншим. І в мене крається серце, коли бачу, як ти раптом усе це кидаєш і йдеш геть. Я чомусь не уявляю тебе в ролі домогосподарки.

«Гей, Бонні, дякую за вотум довіри!» —