Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

– Десь під ранок – напевно, годині о четвертій, позаяк за вікном починало розвиднятися, – я вимкнув лампу, маючи твердий намір вирушити до селища, розбудити Бонепенні й погодитись із усіма його вимогами.

Однак щось мене зупинило. Не можу пояснити що, але так було. Я вийшов на терасу, проте замість того щоб піти до головного входу й далі на під’їзну алею, як я хотів, я подибав до каретного сараю, відчувши, що мене туди як магнітом тягне.

Ага! – подумала я. Це не тато перетнув кухню. Він вийшов на терасу з кабінету, потім пішов попід стіною городу й до каретного сараю. Він не зазирав на город. Він не йшов повз напівсконалого Бонепенні.

– Мені треба було поміркувати, – вів далі батько, – але я не міг зібрати думки докупи.

– І ти сів у «ролс» Гаррієт, – вирвалося в мене. Часом у мене виникає бажання пристрелити себе.

Тато втупив у мене сумовитий погляд, яким, мабуть, хробак дивиться на ранню пташку тієї миті, коли її дзьоб от-от заклацнеться на ньому.

– Так, – відповів він лагідно. – Я втомився. Останнє, що я пам’ятаю, – я думав про те, що коли Боні й Боб Стенлі довідаються, що я банкрут, вони перекинуться на когось більш перспективного. Не те щоб я бажав комусь такої халепи…

А потім я, мабуть, заснув. Не знаю. Байдуже. Я був там, коли мене знайшли поліцейські.

– Банкрут? – здивувалася я. Не могла стриматись. – Але татусю, у тебе є Букшоу.

Тато глянув на мене, і очі були в нього на мокрому місці, – я вперше бачила його таким.

– Букшоу належить Гаррієт, бачиш-но, і, коли вона померла, вона померла, нічого не заповівши. Не залишила заповіт. Податки на спадок – так, податки на спадок ожебрачують нас.

– Але Букшоу твій! – сказала я. – Він віками належав нашій родині.

– Ні, – невесело покрутив головою батько. – Він не мій, аж ніяк не мій. Розумієш, Гаррієт належала до роду де Люсів і до того, як ми побралися. Вона моя чотириюрідна сестра. У мене за душею жодного су, щоб укласти в це місце, так би мовити, вітер у кишенях. Я, загалом кажучи, банкрут.

Пролунав металевий стукіт у двері, і інспектор Г’ювітт зайшов до камери.

– Даруйте, полковнику де Люс, – сказа він. – Старший констебль, як ви, безперечно, розумієте, має піклуватися, щоб закону дотримувалися повною мірою. Я дав вам стільки часу, скільки міг, не ризикуючи своєю головою.

Тато у відповідь лише сумовито хитнув.

– Ходімо, Флавіє, – звелів інспектор, – я відвезу тебе додому.

– Я не можу поїхати додому, – не погодилась я. – Хтось поцупив мого велосипеда. Я б хотіла написати заяву.

– Твій велосипед у мене на задньому сидінні.

– Ви його вже знайшли? – запитала я. – Слава Богу! «Ґледіс» ціла й неушкоджена!

– Він і не зникав, – сказав він. – Я бачив, як ти паркуєшся перед входом, і попросив констебля Ґлоссопа забрати його, маючи на меті безпеку.

– Щоб я не змогла дременути звідси?

Тато здвигнув бровою від такого зухвальства, але нічого не сказав.

– Почасти так, – визнав інспектор Г’ювітт, – але більше тому, що ще й досі ллє як із відра, а їхати до Букшоу треба під гору й далеко.

Я мовчки обняла тата, він, дарма що залишався непохитним як дуб, не заперечував.

– Постарайся бути хорошою дівчинкою, Флавіє, – сказав він.

Постаратись бути хорошою дівчинкою? Це все, чим клопочеться його голова? Було цілком ясно, що наш підводний човен виплив на поверхню, його жителі вибралися з глибини, й уся магія залишилася далеко внизу.

– Зроблю, що мені під силу, – сказала я, відвертаючись. – Дуже старатимусь.

– Ти не маєш бути надто суворою з татом, розумієш, – сказав інспектор Г’ювітт, пригальмувавши, щоб не проґавити скрут на Бішоп-Лейсі. Я зиркнула на нього, його обличчя осявало м’яке світло панелі з приладами «воксгола». Двірники, як чорні коси, шкряботіли по склу, а довкруж спалахували блискавиці.

– Ви справді вірите, що він убив Горація Бонепенні? – поцікавилась я.

Його відповіді довелося чекати цілу вічність, і, коли вона прозвучала, у ній відчувався глибокий смуток.

– Хто ще там був, Флавіє? – спитав він.

– Я, – була моя відповідь. – … наприклад.

Інспектор Г’ювітт увімкнув склообігрівач, щоб випарувалась волога, котра осідала на передньому склі від нашого дихання.

– Ти ж не думаєш, що я повірю в цю історійку із сутичкою й хворим серцем? Тому що я не вірю. Не це вбило Горація Бонепенні.

– Значить, це торт! – випалила я з несподіваним піднесенням. – Його отруїли тортом!

– Це ти отруїла торт? – запитав він, злегка осміхаючись.

– Ні, – зізналася я. – Шкода, що я цього не зробила.

– Це був найзвичайнісінький торт, – сказав інспектор. – Мені вже надійшли результати аналізу.

Найзвичайнісінький торт? Це найвища оцінка, яку коли-небудь отримували смаколики місіс Мюллет.

– Ти маєш рацію, – вів він далі, – Бонепенні дійсно пригостився шматочком торта за кілька годин до смерті. Але як ти дізналася?

– Хто, крім незнайомця, буде їсти цю гидоту? – запитала я, намагаючись за глузуваннями приховати раптове усвідомлення своєї помилки: Бонепенні аж ніяк не отруївся тортом місіс Мюллет. Це була дитяча ідея. – Даруйте, – перепросила я. – Просто вирвалося. Ви, напевно, вважаєте мене непоправною дурепою.

Інспектор Г’ювітт не відповідав надто довго. Нарешті він сказав:

– «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?» Моя бабця частенько так казала, – докинув він.

– Що це значить? – запитала я.

– Це значить… О, ми вже в Букшоу. Тебе, мабуть, зашукалися.

– О, – сказала Офелія цим своїм безтурботним голоском. – Тебе не було? Ми не помітили, правда, Даф?

Дафна закотила очі. Вона явно була налякана, але намагалася не давати взнаки.

– Правда, – пробурмотіла вона й знову встромила носа в «Холодний дім» Діккенса. Хай там що, Даффі читала швидко.

Запитай вони – і я б залюбки розповіла їм про зустріч із татом. Однак вони не запитали. Якщо їх і засмучували його неприємності, вони не мали наміру підпускати мене до себе, це було очевидно. Фелі, Даффі і я як три личинки в трьох окремих коконах, і часом я дивувалася, чому так. Чарлз Дарвін якось написав, що найзапекліша боротьба за виживання точиться всередині племені, і, як п’ятий із шістьох дітей – маючи трьох старших сестер, – він точно знав, про що говорить.

Для мене це було питання елементарної хімії: я знала, що субстанцію можуть розчиняти речовини, які подібні до неї своєю хімічною структурою.

Це не мало раціонального пояснення: просто такими є шляхи Природи.

День був довгий, і мої очі злипалися.

– Я, мабуть, піду в ліжко, – сказала я. – На