Читати книгу - "Пентаграма"

Тепер пігулки почали діяти на повну силу. Здавалося, ніби він прийняв не снодійне, а галюциноген. Ланцюг міркувань поступився місцем окремим думкам: він немов поплив униз за течією, не в змозі керувати рухом. Час пульсував, немов зростаючий всесвіт. Коли він прийшов до тями, навкруги було тихо. І тільки програвач, догравши пластинку до кінця, тихо скріб етикетку.

Він повернувся в спальню і, схрестивши ноги, сів на ліжку та почав дивитися на пентаграму. У якусь мить вона почала танцювати розмиваючись. Він заплющив очі. Головне – сфокусувати погляд.

Удосвіта Харрі немов не було. Тобто він усе чув і бачив, але в той же час спав. Прокинувся він тому, що на сходи перед дверима шльопнувся свіжий випуск «Афтенпостен». Він знову подивився на пентаграму. Вона більше не танцювала.

Ніщо більше не танцювало – все стало на свої місця. Харрі побачив загальну картину.

На цій картині був безпорадний чоловік у безнадійному пошуку істинного почуття. Наївний ідіот, який вірить у те, що у світі існує любов, існують ті, хто любить, існують питання та відповіді. На цій картині був Харрі Холе. У нападі люті він стукнувся лобом у саму середину зірки на стіні. З очей бризнули іскри, і він безпорадно осів на ліжко. Погляд упав на годинник: за п’ять хвилин шоста. Підковдра, здавалось, обпалювала і була наскрізь мокрою.

Потім хтось немовби натиснув на вимикач, і Харрі вирубався.

Вона налила йому кави. Він пробурмотів: «Danke», продовжуючи перегортати номер «Обсервера», куплений, як завжди, в готелі на розі вулиці разом зі свіжими круасанами, які випікав місцевий кондитер Глинка. Вона ніколи не була за кордоном (хіба що в Словаччині – хіба ж це закордон!), але він запевняв, що тепер Прага ні в чому не поступається іншим європейським мегаполісам. Колись їй хотілося подорожувати. До того як вони зустрілися, в неї закохався один американський підприємець, що приїхав у Чехію у справах. Її зняли йому в подарунок празькі колеги по фармацевтичній промисловості. Американець виявився милим, безневинним товстуном, який обіцяв їй усе на світі, якщо тільки вона поїде з ним у Лос-Анджелес. Ясна річ, вона погодилась. Але варто було розповісти про це Томасу – її зведеному братові та сутенерові, – як той попрямував просто в номер до американця і пригрозив ножем. Наступного дня підприємець виїхав, і вона більше ніколи його не бачила. А через чотири дні, коли вона сиділа і хвилюючись пила вино в барі на Вацлавській площі, з’явився інший чоловік. Із глибини залу він спостерігав, як вона відшиває одного за іншим приставучих чоловіків. «Саме тоді я в тебе й закохався», – завжди говорив він. Не через те, що вона подобалась іншим, а через ту постійність, із якою вона відкидала їхні загравання, через непідробну чистоту й непорочність. Він говорив, що і зараз залишилися люди, які це цінують.

Того разу вона дозволила йому почастувати її вином, подякувала й пішла додому сама.

А наступного дня він подзвонив у двері її крихітної квартирки в Страшніце. Він так і не розкрив секрет, як тоді знайшов її адресу. Але в ту мить життя з сірого кольору перефарбувалося в рожевий – до неї прийшло щастя і відтоді не покидало її.

Він перегортав газету, й аркуші хрускотіли в його руках.

Адже абсолютно ясно: такого в її житті більше не буде. Коли б не той пістолет у його валізі!..

Але вона вже вирішила забути про пістолет і про все інше. Окрім головного: вони щасливі, вона його любить.

Вона сіла поруч, не знявши фартуха: вона знала, що йому подобається, коли вона у фартусі. Все-таки вона розбиралася в тому, як догодити чоловічій душі. Головне мистецтво – не показувати, що ти це знаєш. Подивилася на живіт, і усмішка сама собою з’явилася на її губах.

– Мені треба дещо тобі розповісти.

– Он як? – Газетний аркуш не приховав його посмішки.

– Обіцяй, що не розсердишся. – Усмішка на її губах ставала все ширшою.

– Обіцяти не можу, – відповів він, не підводячи погляду.

Вона застигла, все ще з усмішкою на обличчі.

– Що?…

– Вважаю, ти хочеш мені розповісти, що вночі вставала, щоб обшукати мою валізу.

Тільки зараз вона помітила, як змінився його акцент. Співучість майже пропала. Він відклав газету й подивився на неї.

Колись вона присягалася ніколи йому не брехати: однаково не вийде. Але тепер набралася сміливості й заперечливо похитала головою. Правда, з обличчям вона нічого не могла вдіяти.

Він звів брову.

До її горла підступив клубок.

Пройшла мить, секундна стрілка великого кухонного годинника, який вона купила в «ІКЕА» за його гроші, беззвучно зробила маленький крок.

Він усміхнувся:

– І там знайшла купу листів від моїх коханок, вірно?

Вона здивовано заморгала.

Він подався вперед:

– Я ж жартую, Єво. Щось не так?

Вона кивнула.

– Я вагітна, – прошепотіла вона несподівано швидко, неначе боялася запізнитись. – У мене… у нас… буде дитина.

Він нерухомо сидів і дивився в одну точку, слухаючи про те, як спочатку в неї з’явилася підозра, потім вона пішла до лікаря й ось тепер знала напевно. Коли розповідь закінчилася, він підвівся й вийшов із кухні. А повернувшись, простягнув їй маленьку чорну сумку.

– Я їжджу до мами, – сказав він.

– Що?

– Ти запитувала, що я роблю в Осло. Їжджу до мами.

– У тебе мама… – Насправді вона подумала: «Невже у нього і справді є мама?», але закінчила: – В Осло?

Він усміхнувся і кивнув на сумку:

– Розкрий, люба моя. Це тобі й дитині.

Вона заплющилася. Розплющила очі й заплющилася знову. Й тільки потім знайшла сили заглянути в сумку.

– Яка краса! – Вона відчула, як очі наповнюються слізьми.

– Я люблю тебе, Єво Марванова. – Його голос знову зробився співучим.

Він обняв її, й вона всміхнулася крізь сльози.

– Вибач мені, – шепотіла вона. – Вибач. Ти мене любиш, а більшого мені знати й не треба. Решта не важливо. Ти не зобов’язаний розповідати мені про маму. Чи про пістолет…

Вона відчула, як його тіло застигло в її обіймах, і прошепотіла в саме вухо:

– Я бачила пістолет, але я не хочу нічого знати. Нічого, чуєш?

Він обережно вивільнився з її рук:

– Я втомився, Єво, але виходу немає. Тепер уже немає.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти маєш дізнатися, хто я.

– Але я знаю, хто ти, коханий.

– Ти не знаєш, чим я займаюся.

– Я не знаю, чи треба мені це знати.

– Треба. – Він узяв