Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Нема вже там нікого, нема!

Маркіян пішов їй назустріч, за ним Іван і Яків; жінка зупинилася — насторожена і зла.

— Чого вам тут? — спитала гнівно. — Не дамо знову займати!

— Та ні, жіночко, — посміхнувся Маркіян, — ми не урядники, ми пісні записуємо, то хотіли знати, що тут трапилося, бо три роки тому ми бували у ваших краях і про Грдлічку чимало пісень наслухалися.

Очі в жінки злагідніли, вона склала на грудях руки й прошепотіла:

— Господь змилувався, впросили ми нашого найяснішого цісаря — вигнав катів. Вже легше дихаємо… Йой, та чого стоїте, заходьте до хати, молочка нап'єтеся.

…Василевський щедро заплатив хлопцям за роботу, мали вони за що податися в мандрівку. Про мандри в Карпати домовилися, коли ще верталися з Дикова, але кишені мали порожні, — треба було десь заробити грошей.

Радник розщедрився. Був у доброму настрої: врятовані підгорецькі скарби здав до Закладу Оссолінських, тепер може перевезти з Дикова частину впорядкованої книгозбірні, — куратор Закладу князь Генрік Любомирський оголосив у газетах про неоціненні пожертви Тадея Василевського, назвавши його меценатом польської культури. А крім того, у маєтках радника ніхто з селян не піднімав бунту, як це останнім часом зачастило в примежних помістях, і жодна скарга не поступила на нього в цісарську канцелярію. Ті скарги стали модними, уряд дозволив селянам процесуватися з поміщиками проти збільшення панщизняних днів, за відібрані землі, і хоча хлопи рідко вигравали процес, все ж позови завдавали чимало клопоту і псували дідичеві репутацію, тим більше, якщо він займав ще й урядову посаду.

«Треба бути ліберальним до селян, вони ж люди, — говорив Василевський Маркіянові. — Слід їм створити такі умови, щоб і чинш, і жорнове, і десятина від бджіл, і гриби, і горіхи становили мізерну частку їхнього статку, щоб вони навіть не відчували тягаря податків. А ще коли знатимуть, що дідич тих прибутків не пропиває, не справляє гучних балів, а нагромаджує духовні скарби для майбутніх поколінь, то нікому й на думку не спаде йти на нього з позовом».

Василевський був задоволений собою, він похвалив намір Маркіяна йти в гори записувати фольклор: «Розуміється, тільки в гори, Гощинський має рацію, бо тут — у Розважі, Підлиссі, Княжому — надто прозаїчний люд, якась убогість духу: ні демонології, ні пісень, ані легенд; в Карпатах саме географічне середовище створює романтику». Ту «романтику» Маркіян уже бачив у горах, зрештою, в дитинстві уздрів її і в Підлиссі, коли селяни заарештували екзекуторів, — а може, пан Тадей радіє, що він не буде тут ходити по селах і зустрічатися з людьми?.. А ще мати сказала, нібито пан радник кинув в очі якось одному хлопові: «Мої червінці візьмуть комісари, а таляри — міністри, і моє буде право, а тебе, хаме, буками засічу». Мати не знає, чи таке було, але селяни поговорюють, «а ти, Маркіяне, йди звідси кудись далі, щоб не псувати собі стосунків з паном Тадеєм, він добрий був до нас, та й клопочеться тепер, щоб тебе повернули в семінарію; ти, Маркіяне, коли задумав щось робити, то не звіряйся нікому, — простий тебе не зрозуміє, а пан зрадить; відколи помер батько, я стала нарівні з селянами, багато чого побачила такого, чого не знала до того…»

З тяжким серцем покидав Маркіян свої рідні місця: погостювавши в Уруського і Василевського, він зрозумів, що назавжди відривається від їх світу фальшивого, і тільки Гощинський з Анною стояли окремо, в іншому світлі, але теж для нього недоступні.

Утрьох — справжня трійця — подалися спочатку до Коломиї, побули кілька днів у завзятого, як старий Доленга–Ходаковський, збирача пісень учителя Ількевича. Кілька рукописних томів зібрав Григорій на Покутті, і сказав Маркіян, перечитавши їх:

— Ні, ні, не тією мовою я написав свою збірку «Син Русі». Сини Галицької Русі інакше розмовляють, тож тепер берімося спільно за новий альманах, щоб тематика наших власних творів була співзвучна народній і мова — криштальна.

— Я ж давно тобі казав, — промовив Вагилевич, — ми й досі не можемо відірватися від каліччини, яку впровадив своїм «Домоболієм» Йосиф Левицький. Ми повинні писати хоча б покутським діалектом…

— І відшліфувати його фонетикою творів Котляревського, — додав Маркіян. — Адже там та сама, наша, мова, тільки не засмічена чужим шварготанням. Якби ви хоч раз були почули, якою чистою, добірною мовою розмовляв наш покійний бібліотекар Любимський. Ми ж один народ, і тому перша українська книжка, яка вийде колись друком у Галичині, не повинна мовно відрізнятися від писань Квітки–Основ'яненка, Гулака–Артемовського…

— Ти маєш рацію, — сказав Головацький, — проте я стою на тому, що наша творчість мусить мати своє регіональне забарвлення.

Григорій Глькевич, старший від хлопців років на десять, мовчки прислухався до розмови, потім розкрив ще один записаний піснями зошит.

— Ви ось послухайте, я цю пісню записав у Воскресінцях біля Коломиї. Може, вона й занесена сюди зі сходу, але співають її без мовних змін, — значить, сприймають наші люди східноукраїнську мову як свою рідну:

Козак від'їжджає, дівчинонька плаче:

— Куди їдеш, козаче?

Козаче–соколю, візьми мене із собою

На Вкраїну далеку…

— Мало того, — підхопив Маркіян, — тут не тільки справа в мові, а й у вираженні спільноти усього нашого народу. Галицькі селяни, ці ще не усвідомлені австрійські українці, у піснях тужать за Великою Україною, — чи ж не є це ознакою прагнення до єдності? Нам про це слід пам'ятати.

— І все–таки я стою на своєму, — мовив Головацький. — Ми мусимо внести в літературу мовні скарби свого краю і тим самим збагатити загальноукраїнську літературну мову. А тому повинні ходити від села до села і все записувати, все.

— А мене, — заговорив по хвилі Глькевич, — мучать такі ось сумніви: вибираючи з надр на поверхню багатство народної творчості, щоб нею живити творчість свою, чи ми тим самим не вбиваємо фольклор? Адже глибинна риба гине, коли її витягати на поверхню.

— А чи краще буде, коли вона житиме в тій глибині, а про неї не знатиме світ? — вперто заперечив Головацький. — Правда, в розвинутих країнах Європи народну