Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Я рішуче налаштувалася говорити англійською лише у разі крайньої потреби, і то лишень з Метью, його батьком, Аленом та П’єром. У результаті моя розмова з шеф-кухарем та його помічниками вийшла повною всіляких непорозумінь. На щастя, Ален та П’єр допомагали мені розплутувати вузли, у які спліталися моя французька мова та окситанська мова кухонного персоналу. Колись я була гарним імітатором, тож настав час освіжити цю здібність, і я ретельно прислухалася до спадів та підйомів інтонації місцевого діалекту. Окрім того, я вже склала список призначених для купівлі лінгвістичних словників — на той випадок, коли хтось поїде до сусіднього міста Ліон.

Шеф потеплішав до мене душею, коли я похвалила його пекарський талант, високо оцінила організацію роботи на кухні й висловила побажання, аби він без зволікань доповідав мені, чого потребує для того, щоб займатися своєю кулінарною магією. Однак остаточно наші гарні стосунки встановилися тоді, коли я спиталася про улюблені страви та напої Метью. Шеф відразу ж пожвавішав, замахав своїми худорлявими, мов палиці, руками і заторохтів зі швидкістю сто слів на секунду, бідкаючись про те, що мілорд охляв і став схожий на скелет і що в цьому винні англійська кухня зокрема та англійці взагалі, бо вони нехтують мистецтвом куховарства.

— Хіба ж я не послав Шарля, щоб той піклувався про потреби мілорда? — вигукнув Шеф окситанською скоромовкою, піднімаючи тісто і гепаючи ним об стіл. П’єр ледь встигав за ним зі своїм перекладом. — Я втратив свого найкращого помічника, а тим англійцям як об стінку горохом! Мілорд має витончений смак, і його до їжі треба спокушати, інакше він не їстиме й почне худнути.

Від імені Англії я принесла йому вибачення і спиталася, що ми маємо зробити удвох, щоб до мілорда повернулося колишнє здоров’я, хоча мене лякала думка про те, що мій чоловік стане тоді ще дужчим.

— Наскільки мені відомо, йому подобається сира риба та сира оленина, еге ж?

— Мілорд потребує крові. І він не питиме її, якщо вона не буде приготована належним чином. Ходімо, покажу.

Шеф повів мене до кімнати дичини, де над срібними лотками висіли туші кількох тварин. Із їхніх надрізаних ший у лотки стікала кров.

— Кров для мілорда можна збирати лише в срібний, скляний та череп’яний посуд, інакше він її не питиме, — проінструктував мене Шеф, застережливо піднявши палець.

— А чому?

— Тому що інші посудини псують кров своїми поганими присмаками та запахами. А оця — чиста. Ось понюхайте, — сказав Шеф, подаючи мені чашку. Мене ледь не вивернуло від металічного запаху, і я швидко прикрила долонею рота й носа. Ален дав знак, щоб чашку з кров’ю забрали геть, але я зупинила його поглядом.

— Будь ласка, продовжуйте, Шефе.

Шеф схвально поглянув на мене і продовжив описувати делікатеси, з яких складалося меню Метью. Він розповів, що мій чоловік полюбляє яловичий бульйон із вином та спеціями, який слід подавати охолодженим. Він також охоче п’є кров куріпок, але в невеликих кількостях і не рано вранці. Мадам де Клермон — не така розбірлива й витончена у своїх смаках, повідав мені Шеф, сумно похитуючи головою, але її вовчий апетит не передався синові.

Я мимоволі здригнулася, пригадавши, як разом з Ізабо їздила на полювання.

Устромивши кінчик пальця у срібну чашу, Шеф витягнув його, підняв догори, якусь мить вдивлявся в темно-червону рідину, що поблискувала в тьмяному світлі, а потім встромив у рота і почекав, поки краплина крові скотиться по язику.

— Звісно, кров оленя-самця — його улюблена. Вона не така густа й багата, як кров людини, але схожа за смаком.

— А можна я спробую? — невпевнено спитала я, простягаючи до чашки мізинець. Від оленини мене вернуло. Може, кров оленя виявиться інакшою на смак?

— Мілорду це не сподобається, мадам де Клермон, — заперечив Ален з явною тривогою в голосі.

— Але ж його тут немає, — відказала я. І занурила свій мізинець у чашку. Кров була густа; я піднесла її до носа і понюхала, як Шеф. Який запах чув Метью? Які аромати здатен він уловлювати?

Коли я провела пальцем по губах, мої чуття наповнилися інформацією: посвист вітру на зубчастій вершині, затишне листяне ложе у заглибині між двома деревами, радість від вільного бігу. І все це супроводжувалося оглушливими рівномірними ударами. То билося серце.

Та інформація про життя оленя швидко зблякла й зійшла нанівець. Я знову простягнула палець, несамовито бажаючи дізнатися більше, але мою руку зупинила рука Алена. Та жага інформації продовжувала мучити мене, хоча її інтенсивність невпинно зменшувалася у міру того, як залишки крові танули у мене в роті.

— Мадам, може, нам пора повернутися до бібліотеки? — запропонував Ален, кинувши на Шефа попереджуючий погляд.

Виходячи з кухні, я сказала Шефу, що робити, коли Метью та Філіп повернуться з верхової прогулянки. Коли ми проходили довгим кам’яним коридором, я різко зупинилася перед низькими розчиненими дверима, і П’єру ледь вдалося уникнути зіткнення зі мною.

— Чия це кімната? — спитала я, відчувши, як в мої ніздрі вдарив густий аромат трав, що висіли з балок стелі.

— Вона належить служниці мадам де Клермон, — пояснив Ален.

— Марта… — видихнула я, переступаючи через поріг. Підлога була чисто підметена, а на полицях стояли рівні ряди череп’яних глечиків. У повітрі висів якийсь медичний запах — може, то була м’ята? Він нагадав мені про запах, який часом ішов від одягу економки. Коли ж я обернулася, усі троє чоловіків виросли на порозі, перекривши мені дорогу.

— Сюди нікому не можна заходити, мадам, — зізнався П’єр і зиркнув через плече, наче боявся, що тут ось-ось може з’явитися Марта. — У цій коморі бувають лише Марта й мадемуазель Луїза.

Ізабо несхвально ставилася до трав’яних ліків Марти — це я вже знала. Марта не була відьмою, але від її зілля було лишень кілька кроків до тих знань та відомостей, котрими користувалася для приготування свого зілля моя тітка Сара. Я ковзнула поглядом по кімнаті. Схоже, в шістнадцятому сторіччі мені доведеться навчатися не лише мистецтву