Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Йоганісберзького, цілу пляшку, — поправляє Валентін і, обернувшись до мене, питає:—Вип'єш зі мною чарку?

— Ще б пак! — відповідаю я.

— Стривайте! — гукає Едуард. — Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентіна! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!

— Заспокойся, отруйнику, — кажу я. — Тут є прямий зв'язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі вірш у стилі Аретіно, в якому б змалював цей випадок, ти, визискувачу свого рятівника?

Едуард захлинається.

— Мені треба свіжого повітря, — люто бурмоче він. — Шантажисти! Сутенери! І вам не соромно?

— Є страшніші речі, яких треба соромитись, ти, лантуху з грошима!

Ми з Валентіном цокаємося. Вино чудове.

— Ну, то як з відвідинами гріховного дому? — несміливо питає Отто Бамбус.

— Обов'язково підемо, Отто. Ми повинні зробити це заради мистецтва.

— Чому ми найбільше любимо пити в дощ? — питає Валентін, наливаючи знову чарки. — Повинно б бути навпаки.

— Ти хочеш завжди маги на все відповідь?

— Звичайно, ні. Інакше про що б ми тоді розмовляли? Просто це мені спало на думку.

— Можливо, їх тягне одну до одної, Валентіне. Рідину до рідини.

— Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.

— Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п'єш. Що ж тут дивного?

— Ай справді, — Валентін з полегшанням киває головою. — Про це я не подумав. Значить, воєн зараз більше тому, що більше народжується людей?

XII

Бодендік крокує в тумані, мов величезна ворона.

— Ну як, — весело питає він, — все ще поліпшуєте світ?

— Приглядаюсь до нього, — відповідаю я.

— О, та ви філософі Ну й що ж ви помічаєте?

Я дивлюсь на його бадьоре, рум’яне, мокре від дощу лице, що аж сяє під капелюхом з обвислими крисами.

— Помічаю, що при християнстві світ за дві тисячі років зробив не дуже великий поступ, — відповідаю я.

На мить з його обличчя зникає добродушний самовпевнений вираз, але потім воно знову стає таким, як було.

— Вам не здається, що би ще надто молоді робити такі висновки?

— А вам не здається, що це сумнівний аргумент — дорікати комусь молодістю? Ви не маєте якогось іншого?

— Маю скільки завгодно, однак не для того, щоб заперечувати такі дурниці. Хіба вам не відомо, що кожне узагальнення — ознака поверховості?

— Відомо, — втомлено кажу я. — Я й говорив це тільки тому, що йде дощ. Однак це не дурниці. Я вже кілька тижнів вивчаю історію, коли не можу заснути.

— Чому? Теж тому, що інколи йде дощ?

— Тому що хочу вберегти себе від передчасного цинізму і доморощеного відчаю, — кажу я, не звертаючи уваги на його беззубу іронію. — Не кожен може задовольнятись простою вірою в святу трійцю і заплющувати очі на те, що ми готуємо нову війну після того, як програли вже одну, котру ви і ваші колеги з різних протестантських церков благословили й освятили в ім’я бога і в ім’я любові до ближнього, — визнаю, що ви робили це не так ревно, зате ваші колеги бадьоро, натягнувши мундири, побрязкуючи хрестами і переможно сопучи.

Бодендік струшує краплі дощу з свого чорного капелюха.

— На фронті ми давали вмираючим останню розраду— про це ви, здається, зовсім забули.

— Ви не повинні були допускати, щоб до цього дійшло! Чому ви не протестували? Чому не заборонили своїм віруючим воювати? Саме це ви мусили зробити. Але пора мучеників минула. Зате на фронті, коли мені доводилося ходити до відправи, я наслухався вдосталь молитов за перемогу Нашої зброї. Ви гадаєте, що Христос молився б за перемогу галілеян над філістимлянами?

— Очевидно, дощ дуже збуджує вас і робить демагогом, — спокійно каже Бодендік. — Вам, певно, добре відомо, що з допомогою спритності, недомовок, перекручень і однобокого висвітлення можна напасти на все, що завгодно.

— Відомо. Тому я й вивчаю історію. Нам завжди твердили в школі на уроках закону божого про похмурі, примітивні, жорстокі дохристиянські часи. Я читаю зараз про це і переконуюсь, що ми не набагато кращі. Щоправда, ми маємо успіхи в науці й техніці, але й їх головним чином використовуємо для того, щоб якомога більше вбивати людей.

— Коли людина хоче щось довести, вона може довести все, любий друже. Навіть цілком протилежне тому, що є насправді. Для кожної упередженої думки знаходяться докази.

— Авжеж, — кажу я. — Церква блискуче продемонструвала це, коли вбивала гностиків.

— Гностиків! Що ви про них знаєте? — з образливим подивом питає Бодендік.

— Досить, аби мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті,— це цінувати толерантність.

— Толерантність… — починає Бодендік.

— Толерантність! — повторюю я. — Повагу до інших. Розуміння інших. Вміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.

— Інакше кажучи, анархія, — тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендік.

Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.

— Толерантність, пане вікарій, — кажу я, — не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?

— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.

— Звичайно. Он там! — кажу я, киваючи на освітлені вікна. — Відрада, коли ти боїшся життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба і залякування пеклом — гра на найпростіших емоціях — що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?

— Гучні слова! — заявляє Бодендік, знову спокійний, самовпевнений і трохи глузливий.

— Так, єдине, що ми маємо, — це гучні слова, — кажу я, сердитий сам на себе. — У вас теж немає нічого іншого, крім гучних слів.

Ми заходимо до церкви.

— У нас є таїнство причастя.?.

— Так…

— І віра, яка тільки тупоголовим, котрим їхній недорозвинений мозок псує травлення, здається дурницею і втечею від цього світу, ви, жалюгідний дощовий черв'яку на нйві тривіальності.

— Браво! — кажу я. — Нарешті