Читати книгу - "Мауглі"

— Люди завжди більше люблять їсти, ніж бігати, — відповів Мауглі, то зникаючи, то з'являючись поміж дрібними кущами, якими поросли незнайомі Джунглі. Раптом Багіра, що йшла трохи лівіше, видала дивний горловий звук.

— Цей уже наївся! — сказала вона.

Під кущем лежала купа пістрявого ганчір'я, а довкола нього біліло розсипане борошно.

— Цього теж убили бамбуком, — промовив Мауглі. — Бачиш? Білий пил — їжа людей. Вони відняли здобич і в цього — він ніс їхню їжу, — а саму Людину віддали на поталу Чілю, шуліці.

— Третя смерть, — зауважила Багіра.

— Я понесу Матері Кобр молодих великих жаб і нагодую її досхочу, — вирішив хлопчик. — Кровопивець слонів — сама смерть, але все-таки я нічого не розумію!

— Ходімо! — промовила пантера.

Не пройшли вони й півмилі, як раптом каркання Ко, ворона, що співав Пісню Смерті на верховітті тамариску[6], а затінку його лежало три трупи. Посередині, під залізною сковорідкою, на якій лежала почорніла спалена перепічка, диміло напівпогасле багаття. Біля самого вогню, виблискуючи на сонці, лежав прикрашений бірюзою і рубінами анкас.

— Ця штука моторно працює. Все кінчається тут, — сказала Багіра. — Од чого вмерли троє, Мауглі? Адже не видно ні будь-якого сліду, ні подряпин.

Мешканець Джунглів краще за будь-якого лікаря вміє розпізнавати отруйні трави і ягоди. Мауглі понюхав дим над багаттям, одломив шматочок почорнілої перепічки, покуштував і зразу ж виплюнув.

— Яблуко Смерті,— закашлявся хлопчик. — Перший, напевне, додав його в їжу своїх супутників, а ті розквиталися з ним, убивши спочатку гонда.

— Справді, славне полювання! Одна смерть за другою, — промовила Багіра.

"Яблуком Смерті" в Джунглях називають дурман, або датуру, одну з найнебезпечніших отрут в Індії.

— А що далі? — запитала пантера. — Невже й ми з тобою повбиваємо одне одного через цього червоноокого вбивцю?

— Може, анкас розмовляє? — прошепотів Мауглі. — Хіба я недобре зробив, викинувши його геть? З нами цього не станеться, Багіро, бо ми не бажаємо того, чого хочуть люди. Якщо ж анкас залишиться тут, то вік, безсумнівно, вбиватиме людей так само швидко, як падають од вітру горіхи. Мені не подобаються люди, але я не хочу, щоб вони гинули по шестеро за одну ніч.

— То що ж? Адже це лише люди. Вони вбивають одне одного й дуже цим задоволені,— сказала пантера. — А перша невеличка лісова Людина пополювала славно…

— Люди все-таки щенята, а щеня ладне втопитися, аби вкусити місяць у воді. Це моя вина, — сказав Мауглі таким тоном, ніби вже все зрозумів. — Більше ніколи не приноситиму в Джунглі незнайомих речей, навіть таких гарних, як квіти. Це… — і хлопчик обережно взяв анкас, — повернеться назад, до Матері Кобр. Тільки спершу треба виспатися, але, звісно, не поряд з трупами. Анкас ми повинні закопати в землю, щоб він не втік і не убив ще шістьох. Вирий яму під цим деревом, Багіро.

— Але, Братику, — мовила Багіра, наближаючись до дерева, — винен не кровопивця, а самі люди.

— Байдуже, — сказав Мауглі. — Рий глибоку яму. Коли прокинемося, я заберу анкас і віднесу назад.

Минуло дві ночі. Засмучена біла кобра сиділа в темряві під склепінням печери — зганьблена, пограбована, самотня. Раптом бірюзовий анкас пролетів крізь дірку в стіні і, брязкнувши, впав на підлогу, встелену золотими монетами.

— Мати Кобр, — озвався Мауглі (із обережності хлопчик залишився по той бік стіни), — візьми кого-небудь молодшого й дужчого а твоїх родичів, і хай він допомагає тобі стерегти царський скарб, щоб жодна людина не вийшла звідси живою!

— Аг-га! Значить, анкас повернувся. Я ж казала, що це смерть. Але як же це ти залишився живий? — бурмотіла кобра, з любов'ю обвиваючись навколо держака анкаса.

— Присягаюсь биком, що викупив мене, я не знаю. Ця штука за одну ніч убила шістьох. Не випускай її більше.

ПІСНЯ МАЛЕНЬКОГО МИСЛИВЦЯ

Ще не чути Бандар-Логів, спить на гілці Мор, павич,

Не ширяє Чіль, шуліка, в небесах,

А по Джунглях нишком лине тінь і тихий, тихий клич —

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

Скрізь нечутною ходою

Тінь крадеться за тобою,

Шепіт пурхає по Джунглях, наче птах;

І чоло твоє вкриває

Піт холодний… Ти ж бо знаєш:

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

Місяць десь ще за горою. Височать похмуро скелі.

Звірі перелякано ховаються в лісах.

А тебе женуть зітхання — геть, до рідної оселі, —

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

На коліно! Лук до бою!

Бий у темряву стрілою!