Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

— Я скоро повернуся.

Коли бідолашна жінка отямилась від заціпеніння і, побоюючись лиха, метнулася слідом, Рохеліо із сомбреро в руках уже спустився у вестибюль і, хитаючись та безладно вимахуючи руками, зник за дверима.

Він не повернувся. Тереса чекала до ранку, не знаючи, що робити. В обід отримала листа з блакитною маркою… Впізнала руку коханого і спокійно розірвала конверт, хоч у душі в неї бушувала буря, а очі палали темним вогнем.

Рохеліо не витримав боротьби з самим собою. Тремтячою рукою написав кілька рядків, в яких пояснював свою поведінку, просив пробачення і повідомляв, що в той час, коли вона одержить листа, він буде уже далеко.

«Може, ти звинувачуватимеш мене, коли дізнаєшся, як я пішов од тебе, адже це відомо всім, — писав він, — але не кляни мене й не чекай. Працювати в тому вертепі було образливо, і хоч мій вчинок на перший погляд ганебний, але він необхідний, бо я не можу далі бути тягарем для людей, яких люблю. Хочу, щоб ти це зрозуміла і не судила про мене поверхово».

Наприкінці листа нагадував, що зробив чимало добра для неї та для дітей і що він і вдалині не забуватиме їх, хоч би вони й зненавиділи його. Тож нехай вона, узнавши гірку правду, пробачить йому й належно оцінить його велику жертву.

— Нікчема! — гнівно вигукнула Тереса. Страшна правда раптом сяйнула перед нею.

Вона з огидою зіжмакала листа й кинула на ліжко, а сама заклякла посеред кімнати, яка нараз, немов од злих чарів, стала для неї холодною пусткою.

Приголомшений новиною, Ріголетто перетинав вестибюль, не знаючи, як його зустріне Тереса, і раптом зіткнувся з Хуаном Франсіско Масільєю, котрий аж згорбився, тягнучи два важелезні чемодани.

— Що, вибираєшся, людоїде?

Студент поставив чемодани, обережно озирнувся і сказав півголосом:

— А ти не знаєш, що вчора було з Асукітою? Я прицілився в нього з револьвера, але передумав і не послав його на той світ.

Ріголетто, який добре знав про їхню сутичку, удав, ніби здивувався. А Масілья вів далі:

— Я вранці залишився сам у кімнаті, бо не схотів іти на лекції. Коли чую, він реве як скажений. То все через Карлоту. Вона, дурненька, втелющилась у мене до безуму і, напевне, сказала про це коханцеві. Той варвар вийшов горлати в коридор, а вона все тягла його назад у кімнату. Уяви собі цю картину. Асукіта кричить: «Він тут, він тут, цей кнур! Скажи, нехай вийде, я копну його ногою під зад!..» Але я спокійна людина! Оскільки він прямо не ображав мене, я не мав чого лізти на рожен. Я дивився на нього крізь шпару в дверях, чув його погрози, але не зрушив з місця. Тільки коли він підступив до моєї кімнати, нахваляючись викинути мене за вікно, я наставив на нього револьвера… Я міг убити його! На щастя, Карлота закричала і збіглися сусіди.

— Ти попав у велику небезпеку! — іронічно мовив Ріголетто.

— Звичайно, і все через отого бовдура! — відповів студент. — Я не хочу більше з ним зустрічатись, бо неодмінно вліплю йому кулю. Тому й переїжджаю звідси… Якби я мав справу з кабальєро, то покарав би його за образи. А то, уяви собі, панькатися з негідником!..

— З кабальєро ти теж не бився б, — серйозно заперечив Ріголетто.

— Чому!

— Бо нема такого в жодному кодексі честі, щоб карати за погрозу копнути ногою під зад. І ляпас теж захист!

Хоч було не до сміху, Ріголетто потішався в душі з дурного обличчя, що скорчив Масілья, вислухавши його дивну теорію. Він уже збирався, був покинути хороброго лицаря з чемоданами, коли той сказав йому:

— Йдеш нагору? Твоєї подруги там нема. Десять хвилин тому вона кудись пішла, дуже елегантна.

На сходах почулися кроки. Гадаючи, що то спускається Асукіта, студент схопив свої чемодани і швидко зник.

— Бувай! Ми ще зустрінемось, і я розповім тобі…

Вийшла Флора в святковому костюмі, який так здушував їй груди, що, здавалося, з шиї та обличчя от-от бризне кров. Вона величаво пропливла повз Ріголетто, вдаючи, що не помітила його, і вийшла на вулицю. Гордо несла непокриту голову з гладко причесаним чорним, аж лискучим волоссям і розливала навколо себе пахощі жасмину.

Ріголетто прийшов до Тереси і знав напевне, що вона буде об умовленій годині, та, побачивши розчепурену орендаторку, нараз змінив намір. «Ця сова, — подумав він, — іде в справі, яка неодмінно пов'язана із втечею Рохеліо. Інакше вона б нікуди не вилізла з дому в суботу. — І подався слідом за Флорою. — Ось я взнаю, що вона замислила».

На розі Віртудес і Прадо орендаторка зупинилась, і Ріголетто сховався в під'їзді. Чекати довелось недовго: незабаром вона сіла в екіпаж, який перетинав Прадо, а горбань зупинив другий, який їхав по Віртудес.

Візник Флори правив по проспекту Прадо в напрямі до Кампо-де-Марте, тоді повернув ліворуч до Компостела, а потім — праворуч. Ріголетто бачив товсту Флорину спину та червону шию, що трусилася за кожним поштовхом ресор. Усю дорогу він іронічно посміхався:

«От так штука! У мене й справді нюх поліцая! Б'юсь об заклад, що ми їдемо до крамниці мого друга дона Рудесіндо, про якого бідна Тереса дещо мені розповідала… Яка ж наволоч оті багачі та всі, хто їм служить!..»

Ріголетто не помилився. Екіпаж Флори повернув праворуч на Рікла, і він зупинив свого візника на розі, вважаючи за краще пройти пішки, щоб не привертати до себе уваги. Ішов обережно, вдаючи, ніби знічев'я прогулюється проти сонечка,