Читати книгу - "Заборонена кімната"

Зачіска Елен плавала у реєстратурі великою червоною плямою. Головний адміністратор десь пішов. Елен сказала докірливо:

— Гадаєш, я ще колись потуратиму твоїм витівкам? Проти Наеглі розпочато справу. І через твою забудькуватість я можу позбавитися місця.

В мене палали вуха. Виправдовуватися було нічого: спочатку завадила Поллі, потім — раптовий від'їзд Наеглі.

— Хіба ти не могла покласти в касу свої гроші? — несміливо запитав я.

— Сьогодні о четвертій ранку тут уже побувала кримінальна поліція. Троє. Хотіли допитати Наеглі. Коли ж з'ясувалося, що пташка вже полетіла з гнізда, спливла справа про несплачений рахунок. Моя зміна розпочалася опівдні, і щось зробити вже було запізно.

Я видобув з бумажника вісімдесят марок і простягнув Елен.

— Може, якось заприбуткуєш їх зараз? Заднім числом?

— Ти збожеволів! Щоб подумали, ніби я взяла з каси ці гроші? — Вона відсунула купюри. — Дуже шкода, Лексе, але тобі самому доведеться розплутувати цю історію.

— Але в який спосіб?

— Наприклад, перекажи гроші поштою. Від імені Наеглі. А тоді, мабуть, поліція справу припинить.

Поруч хтось бухикнув. Зігнута спина; на гладенько виголеному черепі виграють відблиски люстр.

— Пан доктор незадоволений нашим персоналом? Мені почулося щось про кримінал…

Елен пополотніла.

— Та ні, дурниці! — Я швиденько забрав гроші. — Просто маленька консультація.

Він кинув гострий погляд на банкноти.

— Розумію, розумію. Невеличкий юридичний екскурс. Дуже корисно, дуже цікаво. Хе-хе, гм, хе-хе…

Я посміхнувся, адміністратор теж. Ми розпрощалися напрочуд чемно, як і належить справжнім джентльменам.

Цокає годинник.

Жовтим острівцем плаває на паперах світло настільної лампи. Біля письмового столу гуде електрокамін. Сиджу і пишу.

Повитягав з кошика свої головоломки, захоплено надписую, стираю, переробляю. Додаю нові імена. Якось непомітно Удена відсунуто на другий план, на першому — хом'яча мордочка дядечка, — гном, що так полюбляє кросворди, сірі, льодяні, позбавлені повік очі Оскара Сметса. І поміж усіма — Кріс з її клятою посмішкою сфінкса. Збіг випадковостей чи гра фантазії?

Вимкнув світло, підійшов до вікна і прочинив його ширше. Повітря свіже й прохолодне. У світлі великих вуличних ліхтарів нитки дощу стають срібними. Об стіну будинку з шарудінням треться листя, дощові краплини торохтять по підвіконню.

У вітальні пані Гнайзенек починають бити стінні дзиґарі. Лічу удари. Дев'ять. Поллі сказала, що прийде о дев'ятій.

Визирнув з вікна. Вітер одразу ж скуйовдив волосся, обличчя стало мокрим. Примружився. Внизу, вдалині, у центрі міста, по фасадах будинків перебігали вогники реклам. На одному з дахів танцювали блакитні карлики, на іншому спалахували оранжеві пляшки, по третьому котилися червоні автомобільні покришки.

Вже хотів був зачинити вікно, коли побачив якогось чоловіка. Стояв на протилежному боці вулиці, спершись на дерево, і уважно роздивлявся наш будинок. Не з простої цікавості: час від часу прикладав до очей бінокль. Я відсахнувся за фіранку. Чоловік сховав бінокль у кишеню плаща і стояв нерухомо, майже злився із стовбуром.

У світлі вуличних ліхтарів з'явився яскраво-зелений «фольксваген». Він рухався дуже повільно. Метрів за десять від мого будинку зупинився, фари згасли, мотор замовк. Щось майнуло за його шибками. Чоловік під деревом підняв руку. І все.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, щоб збагнути — все це заради мене. Серце моє калатало. Отже, Льокі вирішив нанести удар-відповідь. І кожної хвилини може підійти Поллі…

Що робити? Може, Баум порадить?

Підійшов до дверей його кімнати, постукав. Відповіді нема. Натиснув на ручку. Замкнено.

У передпокої сутінки, з вулиці ледь пробивається світло. По кутках причаїлися тіні. Перегнувся через бильця. У пані Гнайзенек теж було тихо, жодного звуку. Я був один.

Швиденько побіг до своєї кімнати. Чоловік все стояв під деревом, за десять метрів від нього завмер яскраво-зелений «фольксваген». Чекають. На Поллі? Раптом мене охопив жах; Поллі будь-що має залишитися осторонь цієї історії!

Схопив телефонну трубку.

— На превеликий жаль ми не можемо виконати ваше прохання, — відповіли з «Ротарі-клубу». — Доктор Фассбендер наказав не турбувати його. Ні, без усяких винятків. Можете, якщо бажаєте, передати, але…

Жбурнув трубку. Трохи подумав, і знову набрав номер. Мені пощастило: до телефону підійшла Кріс.

— Сестричко! — сказав я. — Твоя пропозиція ще має силу? Або ж ти мстива?

— Тебе скривдили?

— М-мм…

Вона засміялася.

— Гаразд, — сказала зрештою. — Сьогодні вибачаю тобі. Як виняток.

— Дуже люб'язно.

— Диви не помилися. Сьогодні я привітна з тобою тому, що мушу. Уявляєш собі: тут сидять понад чотири століття укупі і гомонять про свої справи. А що робити моїм двадцяти чотирьом веснам з цією половиною тисячоліття?

— Плюнь на них! Пропоную свої двадцять дев'ять взамін.

— Згода. Прийду.

На Кріс можна звіритися. Точно за десять хвилин біля дверей мого будинку замекав сигнал її «ягуара».

— Куди?

— До «Ротарі-клубу».

— Божевільний! Я ж не одягнена.

— Я теж. Облиш. Обійдеться.

Машина безшумно лине крізь місто, що гуркоче, кричить, виблискує тисячма вогнями і купається у дощі. З напіврозчинених дверей ресторанів вилітають уривки музики. Підморгують світлофори, в обличчя кидаються реклами. Повз нас проносяться машини, на перехрестях несамовито дзвонять трамваї.