Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

— Маю нові кандидатури до нашого списку.

— Ісусе у вінці, Христосе на хресті! — зітхнув Крамлі.

— Дивно, як це ви не помічали…

— Сміх, та й годі. Ну-ну.

— Процесію і далі очолює Шренк. За ним іде Енні Оуклі, чи як там її звуть насправді, хазяйку тиру. Цієї ночі на помості хтось стріляв. Напевне вона. Кому ж би ще? Це я до того, що не стане ж вона о другій годині ночі відчиняти свій заклад для когось, хіба не так?..

Крамлі урвав мене:

— Дізнайтесь, яке її справжнє ім'я. Без цього я не зможу нічого вдіяти.

Він мене наче за ногу смикнув, і я замовк.

— Вам що, заціпило? — спитав Крамлі.

Я мовчав.

— Алло, ви ще слухаєте? — спитав Крамлі.

Я похмуро мовчав.

— Лазарю, — сказав Крамлі, — хай вам чорт, воскресайте і виходьте з тієї темної печери!

Я засміявся.

— Докінчувати список?

— Хвилиночку, візьму пиво… Гаразд. Шмаляйте.

Я відмотав ще шість прізвищ, у тім числі (хоч насправді в це й не вірив) Шейпшейдове.

— І, можливо… — сказав наостанок і завагався. — Можливо, Констанс Реттіген.

— Реттіген! — закричав Крамлі. — Що ви знаєте про ту Реттіген? Вона їсть на сніданок тигрові яйця з грінками й дасть фору двом акулам із трьох. Вона б і з Хіросіми вийшла із сережками у вухах і нафарбованими віями. Та й щодо Енні Оуклі аж ніяк не схоже. То така, що хоч кому кінця відстрелить, не встигнеш і писнути. Хіба що колись уночі вона з власної охоти пожбурить з помосту всі свої рушниці й сама шубовсне за ними — оце на неї схоже. Що ж до Шейпшейда, то не смішіть мене. Він навіть не підозрює, що поза його кінотеатром існує реальний світ і такі, як ми, химерні нормальні люди. Його поховають у тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятому році в отому його «Верліцері». Маєте ще якісь блискучі ідеї?

Я проковтнув слину й зрештою вирішив розказати Крамлі про таємниче зникнення перукаря Кела.

— Яке, в біса, таємниче! — сказав Крамлі. — Ви що, з неба впали? Той псих просто дременув звідси. Позавчора напакував свій драндулет усяким мотлохом, виїхав із забороненої стоянки перед перукарнею і подався на схід. Завважте — не на захід, не на край світу, а на схід. Половина особового складу поліції бачила, як він повертав на віражі перед відділком і горлав: «Осіннє листя, клянуся богом, осіннє листя у наших горах!» Хотіли були навіть заарештувати його.

Я глибоко й схвильовано зітхнув, відчувши полегкість і радість: Кел був живий. Про відклеєну голову Скотта Джопліна, що, певне, й змусила Кела назавжди поїхати світ за очі, я нічого не сказав. Тим часом Крамлі говорив далі:

— Вичерпали свій най-найновіший список можливих мерців?

— Та власне… — промимрив я.

— Купіль в океані, а потім у друкарській машинці, як твердить учитель Дзен, наповнює сторінки й звеселяє серце. Послухайтесь поради детектива генієві. На те й пиво, щоб потім дзюрити в горщик. А список свій залиште вдома. До побачення, Схибнутий Шалапуте.

— Бувайте, Офіцере Попе, — сказав я.

Ті нічні постріли не давали мені спокою. Весь час відлунювали у вухах.

Не давали мені спокою і гупання, тріск та скрегіт, що долинали від руйнованого помосту, — так на декого впливає гуркіт далекого бою.

Купаючись в океані, а потім сидячи за машинкою, як слухняний синок Офіцера Попа, я все думав про ті постріли й про руйнований поміст. І запитував себе: а скільки чоловік убила минулої ночі Енні Оуклі? Чи тільки одного?

Складаючи нові сторінки свого пречудового роману в Промовисту шкатулку, я міркував і про те, які нові книжки, породжені хворобливою уявою, виплекав, мов гриби-поганки, на полицях своєї похмурої бібліотеки А. Л. Шренк.

«Зустрічі сміливців із трупною отрутою»?

«Мала Ненсі і Дитя світової скорботи»?

«Витівки похоронного бюро в Атлантік-Сіті»?

Не ходи, казав я собі, не дивись. Мені треба, казав я собі. Але не смійся, коли побачиш ці нові назви. Шренк може вискочити й напастися на тебе.

Нічні постріли, думав я. Кінець помосту. А. А. Шренк, названий син Зігмунда Фрейда. А онде, ген на помості, їде на велосипеді…

Страховище.

Або ж, як я його часом називав, Ервін Роммель, командир Африканського корпусу. Або ж іноді й простіше:

Калігула. Вбивця.

Насправді його звали Джон Вілкес Гопвуд.

Пригадую, за кілька років перед тим я читав розгромну рецензію про його гру в котромусь із голлівудських місцевих театриків.

«Джон Вілкес Гопвуд, цей душогуб з ранкових вистав, занапастив ще одну роль. Мало сказати, що він дер пристрасть на клапті, — в буйному нападі божевілля він топтав її ногами, шматував зубами й вивергав через рампу на довірливих дамочок із жіночого клубу. І ті дурні курки все це ковтали!»

Я часто бачив, як він котить своїм оранжевим восьмишвидкісним велосипедом «рейлі» прибережною алеєю, що веде з Венеції до Оушен-Парку й Санта-Моніки. Завжди в гарному, свіжовипрасуваному коричневому англійському костюмі й насунутому на сніжно-білі кучері темному ірландському кашкеті, який затінював його генеральсько-роммелівське або, коли хочете, хиже, яструбине, мов у Конрада Фейдта, що ось-ось задушить героїню, обличчя. Те обличчя вкривала дивовижно темна, кольору мускатного горіха, лискуча засмага, і я часто з цікавістю думав, чи не кінчається вона на межі комірця, бо ніколи не бачив цього чоловіка на пляжі роздягненого. Він завжди роз'їжджав узбережжям від містечка до містечка, без будь-якого діла, так ніби чекав виклику в німецький генеральний штаб чи в жіночий клуб при Голлівудській добродійній лізі — хто перший покличе. Коли на студіях один за одним знімали воєнні фільми, він увесь той час мав роботу, і ходили чутки, ніби в нього повна шафа форменого одягу Африканського танкового корпусу, а для поодиноких